Читаем онлайн «Мушкетери»
- 123 . . . последняя (57) »
Валентин Річ, Михайло Черненко МУШКЕТЕРИ
Оформлення А. Паливоди
ЧАСТИНА 1
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий
Далебі, ми не хотіли розпочинати свою книжку словами, якими починається переважна більшість усіх пригодницьких романів, повістей та оповідань. Це трапилося не з нашої волі. Кожний, хто хоч раз у житті щось написав — скажімо, шкільний твір або допис до стінгазети, добре знає, що найважче — придумати початок. Очевидно, якби можна було починати одразу з половини, то знаменитих письменників стало б куди більше, ніж зараз. Але навіть ті, кому довелося на своїм віку написати з сотню шкільних творів і тисячу дописів до стінгазет, навряд чи уявляють собі, як важко придумати початок, коли пишеш не сам, а вдвох. Коли всі події, що трапилися з героями цієї книжки, стали відомі авторам з усіма подробицями, між ними виникла така розмова: — Давай почнемо з того, як Халід опинився в таємничій печері. Коли я був малим, то страшенно любив читати про хлопчаків, що потрапляли до печер. — Ти був несучасною дитиною. А от як я був малим, усі мої друзі найбільше любили читати про шпигунів. Отже, розпочнемо із Сміта, з того, як він… — Стривай! Хіба йдеться про Сміта? Хто він, цей Сміт? П’яте колесо у возі! Давай не будемо петляти! Напишемо відразу ж про те, як Майя знайшла в ущелині… — Теж мені не петляти! Не те головне — хто знайшов, а що знайшов. А чому б не почати просто із зірки? — Почати з кінця? Щоб кожний уже з перших сторінок книжки довідався, чим усе скінчилося? Який же дурень читатиме далі? — А що ти пропонуєш? — Я пропоную почати з того, як Халід опинився в печері… Коли я був малим… — Ти був несучасною ди… і так далі. Після того, як уся ця пластинка прокрутилася двічі, ми вирішили порадитися з одним дуже досвідченим чоловіком. Дуже досвідчений чоловік, мудро усміхаючись, вислухав нас і спитав: — Ну, а справді, з чого все почалося? — Із Серьогіна! — не вагаючись ні на мить, вигукнув один із нас. — З того, як двері відчинились і до кімнати зайшов невідомий! — випалив другий. — От і добре, — ласкаво сказав досвідчений чоловік. — Як було, так і пишіть.
Двері відчинились — і до кімнати зайшов невідомий. Це трапилося в суботу, 5 лютого 196… року, о 14 годині 59 хвилин за московським часом. Саме такий час показували стрілки годинника, глянувши на які Леонід Серьогін із задоволенням подумав, що робочий день у редакції закінчується рівно через хвилину. І що через дві хвилини він уже мчатиме до автобуса, який іде на лижну базу. Він замкнув шухляди письмового столу і, почувши стукіт у двері, звів очі. Перед Серьогіним стояв невисокий худорлявий чоловік років двадцяти п’яти, на диво знайомий з обличчя. Не могло бути ніякого сумніву, — він чимало разів бачив ці веселі, дуже розумні, трохи витрішкуваті очі, кучеряве, ледь рудувате волосся, енергійно стулені вуста. “Можливо, що сам Пушкін був ще більше схожий на свої портрети, — промайнуло в голові у Серьогіна. — Але навіть найближчі родичі поета, без сумніву, скидалися на нього значно менше, ніж цей відвідувач”. — Добридень, — сказав той, що зайшов. — Добридень, — машинально вимовив Леонід, не відводячи погляду від кучматої чуприни незнайомця. — Вам, очевидно, треба у відділ поезії, а тут… Губи незнайомця ледь здригнулися, ніби він хотів усміхнутись, але потім стримався. — Я думаю, в наш час він займався б не віршами, а кібернетикою або радіоелектронікою. Проте не ручуся. Але мені треба саме у ваш відділ. Незнайомець ступнув до столу і поклав на нього жовтий, такий товстелезний портфель, що в нього цілком могли вміститися “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Історія Пугачовського бунту” і ще з десяток книжок. Серьогін із жахом дивився на відвідувача. В редакції не можна сказати: “Вибачте, товаришу, робочий день кінчився, заходьте завтра”. Завтра, цілком імовірно, вже буде пізно: або застаріє новина, що приніс відвідувач, або сам він опиниться уже не в Москві, а десь на Далекому Сході. З виглядом приреченого Серьогін показав господареві велетенського портфеля на крісло. Рукопис, який витяг незнайомець, був несподівано тонкий — зо п’ять-шість сколених скріпкою аркушиків. “Якщо вміло повести справу, — подумав Серьогін, — вечір можна ще врятувати!” І, не глянувши, перегорнув першу сторінку. Все одно всі автори, як правило, починають суть справи лише на другій, — на першій вони беруть розгін. На другій сторінці Серьогін прочитав: “…рабель, керований
- 123 . . . последняя (57) »