Читаем онлайн «Поезії, що не ввійшли до збірок»
- 123 . . . последняя (23) »
Іван Якович Франко
ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК
СТАРА ПІСНЯ
У хвилю задуми стає перед мною Те сковане людське нужденне життє, Стає могилов темною живою І важким стогнанням серце моє рве. І холод смертельного болю й розпуки Стиска моє серце, затемнює світ; Безсильні, безрідні опадують руки, Життя зав'ядає, мов в студені цвіт. Усюди, усюди, де око лиш гляне, Де звернеться вухо, все чути одну Відвічную пісню: ой життя погане! А як би направить, ніяк не збагну! Учені говорять: "Давно ми се знаєм І знаємо навіть причини біди, Ба навіть віддавна працюєм, стараєм, Щоби кінець лиху зробити1 Зажди! Невдовзі побачиш сам чорне на білім, Облічене цифрами все до цяти, - Будущого пітьму ми світлом розвієм, Всім буде вигідно та весело йти!" А прості говорять, - ні, прості нічого Не кажуть, мов мови немає у них, - Лиш стогонів много і сліз гірких много, Зневір[и] та смертей і болів страшних. Вони навіть, бідні, ніколи не взнають Про вас, щирі душі, що стелите путь Новим поколінням, - стогнучи вмирають, До царства будущого, знать, не ввійдуть! Хоч радують душу знання та науки, Та тяжко ж то бачить голодне дитя, Чуть сотень стогнання і тисячів муки Та пісню відвічну про горе життя. Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.
***
Ах, коб я був музикантом І тоном рядити умів, То я б твої сльози перлові На музику всі перевів. Слова твої, серце кохане, То був би сумний полонез, А тьохкання серця - шнельполька, Що бурею тактів іллєсь. А погляд очей твоїх ясних, То був би кадриль чарівний, Твої ж поцілуї гарячі, То вальцер безумно-шумний! Та що ж, я не музик, не вмію Творити чудних образів, Лиш знаю, що ми цілувались Серед ялицевих корчів.
1880
***
Знов рік минув. Знов крок один вперед ступило всім нам дорогеє діло, і хоть збільшився людовладців гнет, ми дальший крок підем робити сміло, і як гора не спинить вихру лет, не спинить тьма, щоб світло не зоріло, так гніт, надсилля ані самоволи бойців за волю не зжене із поля. Знов рік минув! При вході в рік новий погляньмо взад, на те, що ми пробули, згадаймо, браття, кождий крок кривий, всі помилки, що важко промайнули, і кождий вдар нещастя громовий, і сли з нещасть пробутих ми здобули на дальшу путь собі живу науку, то в них найдем будущих вдач поруку. Злічім і кождий луч нового світла, що прояснив наш розум в рік отсей! І кожда в нім хвилина, що огріта сердечною любвою до людей, і кожде слово братнього завіта, і чесне діло, й ясний взгляд очей - се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути багато сього скарбу вспів здобути! Злічім, брати, і тих борців за волю, що сей рік в бою правім полягли, вшануймо пам'ять їх святов сльозою і на политій кров'ю їх земли за їх слідом, за провіднов звіздою ідім туди, куди вони ішли; хоть прийшлий рік і нам такую ж долю зготовить, сміло йдім в війні за волю!
***
В самоті, гризоті Давні сни золоті Розійшлись, розплились, Наче дим по лугах, І вже ти, як колись, Не являєшся в снах! І не раз в сумний час Гадка чорна летить: Що невже ж ти нараз Перестала любить? І не раз ми ся снить, Що горов надо мнов Сяє місяць блідий, Пахне свіжов травов, Ліс шумить молодий, Вдалі потік журчить, А довкола хрести, Другий ліс кам'яний. І здаєсь ми, що ти Тихо-тихо лежиш Під хрестом, під травов, І на місяць глядиш. Але ні, гляну знов - І твоє й не твоє Те могильне лице!.. Ні, не ти се лежиш Під хрестом, під травов!.. Ні, і не за тобов Я тут плакать прийшов! Се лежить тут моя Затолоченая, Схоронена любов!
***
Ей, думи золотії, Насіння чисте, Коли ваш плід доспіє І воля блисне?.. Глядіть, брати, довкола: Весна йде з неба! Не справлено ще поля, Як того треба; Не вкинено ще всюди В ріллю насіння, А се ще праця й труди На покоління! Хто сіє, той не зараз Збирає плоди, І овоч рве не зараз, Хто сад городить; А той, хто кров'ю власнов Зливає ниву І сіє в ню завчасно Думку правдиву, Чи може він жадати Такого дива, Щоб завтра вже збирати По сівбі жнива?..
4/IV
ШЕВЧЕНКО І ПОКЛОННИКИ
Апостол правди і науки, Котрого ждав ти день по дню, Прийшов, простяг потужні руки, - І легіон ім'я йому. Но ті, що змаленьку кормились Дум твоїх скорбних молоком, Що всьому світові хвалились Тобою, с в о ї м співаком, Ті, як нового гостя вздріли, Позатикали вуха всі, А то й в поліцію побігли, Низькопоклонники твої.
5/IV
***
Ти знов оживаєш, надіє! Світліє душа, молодіє… І серце живіше б'є в груди… О серце! О воле! О люди! До мої тюрми пораненько Застукала воля легенько: "Встань, сину, вже день далі буде!.." О воле! О серце! О люде! О воленько-мати, єдина, Завчасно збудила ти сина, - Тягяр ще лежить ми на груди… О серце! О воле! О люди! Тягар той ми віддих спирає, А руки ланцюг ми тримає, - Тягар се людської
- 123 . . . последняя (23) »