Читаем онлайн «Де ви, кобзарі?»
- 123 . . . последняя (7) »
Олесь Бердник Де ви, кобзарі? (роздуми фантаста)
Де ви, кобзарі?
«До чого тут «роздуми фантаста»? — запитає прискіпливий читач. — Кобзарі — історичний анахронізм, таке собі викопне диво минулих віків. Ясна річ, приємно послухати думу, пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста: екзотик і! Вона втішає — і ми ж колись!.. Ого-го! Було, було! Було — та загуло! Не ті часи тепер, не ті турботи, не ті проблеми! «Де ви, кобзарі»? Чи не смішно гукати ось так патетично? Це крик у порожнечу…» Заждіть, не поспішайте проголошувати вирок преславним кобзарям, бо це буде вирок нашій власній душі, нашому серцю. Скажу одразу: кобзарі існували з незапам’ятних часів. Скільки є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття? Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце, як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші. Якщо так, то звідки ж отой тривожний поклик: де ви, кобзарі?.. Тривога обґрунтована. Проілюструю такими спогадами. Ще до останньої війни (та й десяток літ після неї) над просторами України щовечора звучали народні пісні. Кожне село було пісенним полем душі. Кожна хата співала, раділа, сумувала, плакала. Ті акорди чарівливого мелосу зливалися у річечки, потоки, річища дивотворення, у хорали, ораторії, симфонії духовного настрою, роздуму, пошуку, надії, смутку чи радощів. Пам’ятаю, коли я був ще підлітком: виходжу на вигін біля річища дніпровського. Зорі у небі, зорі — у водах затоки поміж білих-пребілих лілій. Дівчата у весняних вінках, парубки у святкових вишиванках збираються в коло, і над дніпровською долиною лине журлива пісня-сповідь:Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий,
Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?
Щось маю сказати, дещо й розпитати
І ласки для серця у тебе спитать…
Ой у полі дві тополі,
Одна одну перехитує,
А в козака дві дівчиноньки,
Одна одну перепитує…
Од поля до поля
Виросла тополя,
Питав козак дівку:
— Чи будеш ти моя?
— Пощитай, козаче,
Всі зорі на небі,
Як перещитаєш
— Вийду я за тебе…
Щитав козак зорі,
Та й недощитався,
Питав козак дівку —
Та й недопитався…
— Пусти, дівко, камінь,
- 123 . . . последняя (7) »