Читаем онлайн «В-ВАН!» 4 cтраница

й цього Іван ніби не почув, бо саме тоді про­лунала різка команда їхнього лейтенанта:

—     Від-ділення!

Іван побачив, як усі виставили перед собою гвин­тівки, впираючи в плечі приклади, і мерщій зробив те саме.

—       У зр-радника Батьківщини, — карбував слова команди лейтенант, і вже тобі ні роздумів, ні вагань, ні відступу, — вог-гонь!

Залп ударив коротко, болісно, різучо. Так, ніби роздерли міцне полотно.

Іван уже більше не бачив нічого. Слухав команду, виконував, він — чи й не він? Де він, що з ним, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами? Не зміг би пригадати й на Страшнім суді. Все залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне.

Коли вже знов сидів у своїй машині, а поряд — Старшой, обидва в касках, мов великі воїни, а ма­шина аж дзвенить, така вона доглянута, вичищена, ніби вилизана язиком, Старшой, дивлячись попе­ред себе, спитав:

—       Ти куди стріляв?

—       Стріляв? — на смерть перелякався Іван. — Куди стріляв? У зрадника Батьківщини стріляв!

—      Я питаю — куди, а не в кого! Цілився куди?

Цілився? Куди цілився? Це Іван знав. Ой, як же

знав! Бо коли б не цілився, то попав би точно в серце. Таке вже кляте було в нього око, така рука. Тому й цілився в ноги тому чоловікові. Хто там зна­тиме? А вийшло: всі вони цілилися або в ноги, або пускали «в молоко»! Старшому і отим двом, худим і високим, довелося добивати зрадника контрольни­ми пострілами з пістолетів. Це ж добре, що хтось передбачив. Передбачив, не бачивши, але знаючи наперед про всіх таких, як Іван.

—       Щоб мені цього більше не було! — сказав Стар­шой.

Іван кивнув важкоголово.

Тоді вперше почувся йому мамин голос так, як ніколи не чувся: добрий, ласкавий, м'який, як шовк.

як трава, як мамине волосся. Чом же малим не відгу­кувався на той голос, на той поклик, а втікав уперто ще далі, прудкооко визираючи, куди б шурхнути так, щоб не знайшла ніяка сила.

«І-іва...» — скільки в тому поклику добра, надії, обідяння, а він знехтував усім тим, а тепер прирече­ний вимуштровано скидатися на жорстоке й корот­ке «В-ван!», так ніби ти й не жива людина, а оцин­коване відро або «цинка» для патронів.

Ще якось легше було б на душі, коли б Старшой був грубий, жорстокий солдафон, коли б заливав очі спиртом, верлюжився з податливими ППЖ, чинодральствував, розбишакував на складах овеес і пефеес. Але ж ні! День і ніч сидів над якимись паперами, інструкціями, веліннями. Сам щось писав і перепи­сував, засургучовував у пакети, відправляв кудись ті пакети, натомість одержуючи ще товщі, ще важ­ливіші, мабуть, бо все те ховалося в невситиме чере­во бичачокривавого сейфа, який щоразу сито поцмакував броньованими дверима, ковтаючи нову здобич. Спав Старшой чи й не спав ніколи — про це Іван так достоту й не зміг довідатися, їв він мало і все просте, з солдатської кухні, заборонивши Іва­нові навіть навідуватися до їдальні, для офіцерів. Жінок — ніяких і ніколи. Іван вважав, що всі вони варті навіть менше, ніж ляпання його долоні, і був страшенно вдоволений, що Старшой, мабуть, теж такої думки. Для простої Іванової душі цей чоловік був ніби Бог: чесний, чистий, бездоганний у своєму житті, відданий тільки своїй справі, а справа та — велика й свята. Служба Старшого (а тепер, виходи­ло, й Іванова) мала назву страшну (багато хто бояв­ся й вимовити), сичливу, ніби звук міни, яка летить на тебе загрозливо, невідворотно, і ось зараз уб'є тебе, знищить — ні сліду, ні пам'яті, і нема рятунку, кінець усьому, але тут з'являється Старшой, корот­ким помахом руки відвертає загрозу, захищає яг­ниць і перстом караючим вказує на вовків і спо­кійно каже:

—       Іване, проведи.

А що Старшой завжди перевантажений своєю роботою і вимушений ощадливо витрачати час, власні вчинки, рухи, слова, навіть звуки, то виходить у нього щось укорочено-жорстке, мов удар по залізу:

—       В-ван, провди!

І тепер уже Іван знає, що треба робити. Все точно. Довір'я окрилює просту, як схлип, душу. Воно викли­кає захват. Іван здивувався б безмірно, почувши про цінність чийогось життя і про милосердя. Що це й навіщо і кому на користь? Його уявлення про гріх уби­вати були невиразні й темні ще з тих пір, як він одним пострілом скошував по півдюжини летючих качок. Справедливість? А що це таке? Він вірив у справед­ливість тільки стосовно своєї темної лінивої переляка­ної душі, а забезпечити цю справедливість міг єдиний чоловік на світі — Старшой. Іван став його добро­вільним рабом, охоче — навіки — і мовби радісно. Його рабство було куплене страхом і загрозою.

Відступали тоді довго, тяжко і страшно. Як же страшно ми відступали і в сорок першім і в сорок другім. А хто винен? Зрадники і шкідники. А з ними тільки отак:

—       В-ван, провди!

Це був їхній код. Іван розростався до безміру своїм молодим потужним тілом од усвідомлення того, що він довірений, допущений, втаємничений. Ніхто не знав, що то таке «В-ван провди», а знали тільки вони з Старшим, знали ж ось що: бути твердокам'яними,