Читаем онлайн «Прелюдія» 3 cтраница

нашому поселенні, — зазначив Гулар. Широчезні плечі Вишинського при тому здригнулися.

— Не плутай марблюда з людиною, — крутнув головою Альтафіні.

— Ти віриш у душі?

— Не вірю. Але, з твого дозволу, маю деякі думки щодо принципової відмінності між людьми і тваринами, — відрубав Альтафіні.

— Шкода, — Гулар почухав пальцем підборіддя. — А чий то, власне, був марблюд?

— Звідкіля мені знати? — буркнув Альтафіні.

— А все-таки: коли було помічено перші симптоми? І чому його не привезли сюди раніше? Чому…

— Ти поводишся як дитина, — Альтафіні стиснув долонями скроні. Гуларові запитання, що вихлюпувались одне за одним, та ще й з дня на день, роз’їдали усіх не згірш від азотної кислоти.

Пролунав стукіт у двері, увійшла медсестра:

— Привезли породіллю.

Альтафіні випростався на весь зріст, і чорні скельця при тому гойднулися. «Цього разу все обійшлося», — спало на думку Петрові.

— Альтафіні узагалі не варто ні про що запитувати, — Гулар зручно вмостився на кріслі, — однаково він ніколи нічого не знає.

Тільки-но Вишинський їх відпустив, Гулар перший звернувся до Манека:

— Доки збираєтеся тут пробути?

Петр знизав плечима:

— Не знаю, про це ще не говорили.

Гулар пошкрябав підборіддя й запропонував, киваючи на Манекову валізу:

— Я покажу вам найкоротший шлях до готелю. Зекономите час.

Вулиця, з низенькими будівлями обабіч, видавалася обжитою.

— Відчуваєте? — запитав Гулар, коли вони ступили на дошки з твердого пластику, якими була вимощена дорога.

Петр Манек зупинився і спробував вдихнути на повні груди. На зубах заскрипіли незримі піщинки.

— Пустеля, — видихнув він.

— І все-таки дивно, що людина спромоглася здолати її! — вигукнув Гулар з дитячим захопленням. — Вам не здається?

— Головне: прижилася рослинність. Можемо тепер не переживати за кисень. Проблему з водою, мабуть, теж якось вирішимо.

— Ви вірите в це?

Манек знову знизав плечима, застромив в електронний пристрій, що заміняв вахтера, особисту картку, отриману від Вишинського, і прочитав на екрані номер свого помешкання: вісім. Одночасно він заслав до машинної пам’яті свої відбитки пальців.

— Раніше влітку тут було напівпорожньо, — пояснив незвичну багатолюдність Гулар, — хоча літо в нас найліпша пора року. Але з часом тут буде всесвітньознаний курорт.

Манек уже хотів було попрощатися з ним, але Дені спохопився:

— Ледь не забув. Моя дружина запрошує вас на вечерю.

— Але ж вона навіть не знає про мене, — посміхнувся Манек, — до того ж я повечеряв з Вишинським.

— Буфет — це не їжа, — Гулар узяв його під руку. — Перед моєю Сімоною ви про таке навіть не згадуйте.

Сімона Гулар зустріла Манека дружньою, трохи притомленою усмішкою:

— Тут знають усі про все. Миша не прошмигне, хоч би й за двісті кілометрів звідси. Аж до Скелястого міста.

— Скелясте місто? — здивувався Манек. — Я гадав, що Нью-Доусон на всю округу єдине…

— Атож, — притакнув Дені, відкорковуючи пляшку. — Скелясте місто не означає поселення. Це скелясте громаддя посеред пустелі. До речі, наскільки мені відомо, його ще ніхто як слід не обстежував.

— Кажуть, що… — Сімона Гулар раптом запнулася. Манек помітив, що її каштанове волосся вже де-не-де взялося сріблинками, хоч їй було заледве тридцять п’ять. — Що там жили…

— Аборигени, — допоміг їй Дені, знову наповнивши склянки і закоркувавши пляшку. — Нісенітниця, звісно, але дехто в цю вигадку вірить.

— Декого це ще й лякає вві сні, — додала Сімона. Петр, здається, починав розуміти, чому її волосся передчасно узялося сивиною.

— Тож будьмо здорові, — Дені підняв склянку і з усміхом додав: — За здоров’я аборигенів, адже це ми.

— Досі я бачив тут келишки тільки з пластмаси, — зізнався Петр.

Він був не здатен боронитися від приємних чарів, що струмували не тільки від приємного на смак ароматного золотисто-брунатного трунку.

— То ви збираєтесь сьогодні вечеряти лише коньяком? — спитала Сімона.

— Вірю, що ти не даси нам так низько упасти, — засміявся Дені. — У столиці тоді вважали б, що на краю пустелі справді живуть самі варвари. Та ще й скупі.

Петр досить швидко забув утомлені сірі очі Сімони Гулар і щасливо сміявся. Знову зустрівся з ними аж тоді, коли вона несподівано швидко почала прощатися.

— Не ображайтесь, я не зовсім добре себе почуваю. Піду приляжу. А ви пригощайтеся. Цю пляшку Дені беріг від самісінького нашого приїзду.

В її словах був якийсь підтекст — незрозумілий, але відчутний.

— На чому ми зупинились? — порушив Дені хвилинну мовчанку, впродовж якої вони прислухалися до стихаючих кроків Сімони.

— Про Альтафіні. Твої запитання таки приведуть його коли-небудь на стіл анатомки.

— Стіл анатомки! — засміявся Дені. — Невже це й справді і була така каторжна праця? Один марблюд — і цілий світ догори ногами?!

— Не зовсім так, — заперечив Петр, — але Вишинського я розумію. Це його службовий