Читаем онлайн «Прелюдія» 3 cтраница
- 12345 . . . последняя (20) »
нашому поселенні, — зазначив Гулар. Широчезні плечі Вишинського при тому здригнулися.
— Не плутай марблюда з людиною, — крутнув головою Альтафіні.
— Ти віриш у душі?
— Не вірю. Але, з твого дозволу, маю деякі думки щодо принципової відмінності між людьми і тваринами, — відрубав Альтафіні.
— Шкода, — Гулар почухав пальцем підборіддя. — А чий то, власне, був марблюд?
— Звідкіля мені знати? — буркнув Альтафіні.
— А все-таки: коли було помічено перші симптоми? І чому його не привезли сюди раніше? Чому…
— Ти поводишся як дитина, — Альтафіні стиснув долонями скроні. Гуларові запитання, що вихлюпувались одне за одним, та ще й з дня на день, роз’їдали усіх не згірш від азотної кислоти.
Пролунав стукіт у двері, увійшла медсестра:
— Привезли породіллю.
Альтафіні випростався на весь зріст, і чорні скельця при тому гойднулися. «Цього разу все обійшлося», — спало на думку Петрові.
— Альтафіні узагалі не варто ні про що запитувати, — Гулар зручно вмостився на кріслі, — однаково він ніколи нічого не знає.
Тільки-но Вишинський їх відпустив, Гулар перший звернувся до Манека:
— Доки збираєтеся тут пробути?
Петр знизав плечима:
— Не знаю, про це ще не говорили.
Гулар пошкрябав підборіддя й запропонував, киваючи на Манекову валізу:
— Я покажу вам найкоротший шлях до готелю. Зекономите час.
Вулиця, з низенькими будівлями обабіч, видавалася обжитою.
— Відчуваєте? — запитав Гулар, коли вони ступили на дошки з твердого пластику, якими була вимощена дорога.
Петр Манек зупинився і спробував вдихнути на повні груди. На зубах заскрипіли незримі піщинки.
— Пустеля, — видихнув він.
— І все-таки дивно, що людина спромоглася здолати її! — вигукнув Гулар з дитячим захопленням. — Вам не здається?
— Головне: прижилася рослинність. Можемо тепер не переживати за кисень. Проблему з водою, мабуть, теж якось вирішимо.
— Ви вірите в це?
Манек знову знизав плечима, застромив в електронний пристрій, що заміняв вахтера, особисту картку, отриману від Вишинського, і прочитав на екрані номер свого помешкання: вісім. Одночасно він заслав до машинної пам’яті свої відбитки пальців.
— Раніше влітку тут було напівпорожньо, — пояснив незвичну багатолюдність Гулар, — хоча літо в нас найліпша пора року. Але з часом тут буде всесвітньознаний курорт.
Манек уже хотів було попрощатися з ним, але Дені спохопився:
— Ледь не забув. Моя дружина запрошує вас на вечерю.
— Але ж вона навіть не знає про мене, — посміхнувся Манек, — до того ж я повечеряв з Вишинським.
— Буфет — це не їжа, — Гулар узяв його під руку. — Перед моєю Сімоною ви про таке навіть не згадуйте.
Сімона Гулар зустріла Манека дружньою, трохи притомленою усмішкою: — Тут знають усі про все. Миша не прошмигне, хоч би й за двісті кілометрів звідси. Аж до Скелястого міста. — Скелясте місто? — здивувався Манек. — Я гадав, що Нью-Доусон на всю округу єдине… — Атож, — притакнув Дені, відкорковуючи пляшку. — Скелясте місто не означає поселення. Це скелясте громаддя посеред пустелі. До речі, наскільки мені відомо, його ще ніхто як слід не обстежував. — Кажуть, що… — Сімона Гулар раптом запнулася. Манек помітив, що її каштанове волосся вже де-не-де взялося сріблинками, хоч їй було заледве тридцять п’ять. — Що там жили… — Аборигени, — допоміг їй Дені, знову наповнивши склянки і закоркувавши пляшку. — Нісенітниця, звісно, але дехто в цю вигадку вірить. — Декого це ще й лякає вві сні, — додала Сімона. Петр, здається, починав розуміти, чому її волосся передчасно узялося сивиною. — Тож будьмо здорові, — Дені підняв склянку і з усміхом додав: — За здоров’я аборигенів, адже це ми. — Досі я бачив тут келишки тільки з пластмаси, — зізнався Петр. Він був не здатен боронитися від приємних чарів, що струмували не тільки від приємного на смак ароматного золотисто-брунатного трунку. — То ви збираєтесь сьогодні вечеряти лише коньяком? — спитала Сімона. — Вірю, що ти не даси нам так низько упасти, — засміявся Дені. — У столиці тоді вважали б, що на краю пустелі справді живуть самі варвари. Та ще й скупі. Петр досить швидко забув утомлені сірі очі Сімони Гулар і щасливо сміявся. Знову зустрівся з ними аж тоді, коли вона несподівано швидко почала прощатися. — Не ображайтесь, я не зовсім добре себе почуваю. Піду приляжу. А ви пригощайтеся. Цю пляшку Дені беріг від самісінького нашого приїзду. В її словах був якийсь підтекст — незрозумілий, але відчутний. — На чому ми зупинились? — порушив Дені хвилинну мовчанку, впродовж якої вони прислухалися до стихаючих кроків Сімони. — Про Альтафіні. Твої запитання таки приведуть його коли-небудь на стіл анатомки. — Стіл анатомки! — засміявся Дені. — Невже це й справді і була така каторжна праця? Один марблюд — і цілий світ догори ногами?! — Не зовсім так, — заперечив Петр, — але Вишинського я розумію. Це його службовий
Сімона Гулар зустріла Манека дружньою, трохи притомленою усмішкою: — Тут знають усі про все. Миша не прошмигне, хоч би й за двісті кілометрів звідси. Аж до Скелястого міста. — Скелясте місто? — здивувався Манек. — Я гадав, що Нью-Доусон на всю округу єдине… — Атож, — притакнув Дені, відкорковуючи пляшку. — Скелясте місто не означає поселення. Це скелясте громаддя посеред пустелі. До речі, наскільки мені відомо, його ще ніхто як слід не обстежував. — Кажуть, що… — Сімона Гулар раптом запнулася. Манек помітив, що її каштанове волосся вже де-не-де взялося сріблинками, хоч їй було заледве тридцять п’ять. — Що там жили… — Аборигени, — допоміг їй Дені, знову наповнивши склянки і закоркувавши пляшку. — Нісенітниця, звісно, але дехто в цю вигадку вірить. — Декого це ще й лякає вві сні, — додала Сімона. Петр, здається, починав розуміти, чому її волосся передчасно узялося сивиною. — Тож будьмо здорові, — Дені підняв склянку і з усміхом додав: — За здоров’я аборигенів, адже це ми. — Досі я бачив тут келишки тільки з пластмаси, — зізнався Петр. Він був не здатен боронитися від приємних чарів, що струмували не тільки від приємного на смак ароматного золотисто-брунатного трунку. — То ви збираєтесь сьогодні вечеряти лише коньяком? — спитала Сімона. — Вірю, що ти не даси нам так низько упасти, — засміявся Дені. — У столиці тоді вважали б, що на краю пустелі справді живуть самі варвари. Та ще й скупі. Петр досить швидко забув утомлені сірі очі Сімони Гулар і щасливо сміявся. Знову зустрівся з ними аж тоді, коли вона несподівано швидко почала прощатися. — Не ображайтесь, я не зовсім добре себе почуваю. Піду приляжу. А ви пригощайтеся. Цю пляшку Дені беріг від самісінького нашого приїзду. В її словах був якийсь підтекст — незрозумілий, але відчутний. — На чому ми зупинились? — порушив Дені хвилинну мовчанку, впродовж якої вони прислухалися до стихаючих кроків Сімони. — Про Альтафіні. Твої запитання таки приведуть його коли-небудь на стіл анатомки. — Стіл анатомки! — засміявся Дені. — Невже це й справді і була така каторжна праця? Один марблюд — і цілий світ догори ногами?! — Не зовсім так, — заперечив Петр, — але Вишинського я розумію. Це його службовий
- 12345 . . . последняя (20) »