РуЛиб - онлайн библиотека > Стельмах Ярослав > Детская проза > Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера
Читаем онлайн «Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера»
- 1
Ярослав Стельмах Митькозавр із Юрківки, або химера лісового озера Не велика, проте не дуже й мала повість, написана Сергієм Стеценком, свідком та безпосереднім учасником усіх подій.
Розділ І Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»
Коли ми склали іспити і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки та зоології Ірина Семенівна. Після того як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого успішного навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла ботанічка: - Любі дітки! - вона завжди казала «дітки» чи «діточки». - Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих добрих побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати - вчитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати ботаніку, а згодом і зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує вас. Тут вона помовчала і мрійливо подивилася кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голову над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами. - Так от, любі діточки, - правила далі ботанічка, - для того, щоб збудити вашу цікавість, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах. - Ого, - перебив її Шумило. - Та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити. - Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? - запитала вчителька, ніби вона сподівалася на щось інше. - А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати? Восени всі принесете свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку. Тепер і я згадав стоси невеликих коробок зі скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології. - А можна вдвох збирати одну колекцію? - схопився з місця Митько. - Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? - зиркнула на мене. - Еге ж. - То робіть, - зітхнула вчителька. - Тільки не так, як у минулому році. Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Мишко знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившися, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але нетутешнього, бо містив зразки Далекого Сходу, і належав навіть не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з’ясувалося: приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі. - Чому тобі та колекція муляє? - запитав я Митька, коли йшли додому. - І звідки така зацікавленість? - А ти не здогадуєшся? - Ні. - Ніскілечки? - Та кажу ж, що не здогадуюсь. - А тому, що тепер точно відпустять до моєї бабусі! Треба зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся. Не саме село вабило нас, бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше - не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!» - Уявляєш собі, - казав Митько. - Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені - ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі. - Угу, - і собі облизувався. - З одного боку пляж, а з другого берег урвистий травою поріс, кущами. І дерева… А до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою. - Та ти вже казав про казанок. - Ну то й що! Про приємне і казати приємно. - А як бабуся не дозволить? - Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся - во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так - скільки завгодно. - От якби ще й ночувати, - зітхав я. - Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде. Отож ми й докучати моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня: - Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі! Але батьки дуже сумнівалися, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам. - Уявляю собі, що вони тамКонец ознакомительного отрывка
- 1