Читаем онлайн «Діти Капітана Гранта»

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І РИБА-МОЛОТ

вадцять шостого липня 1864_року водами Північного каналу під сильним норд-остом йшла повним ходом чудова яхта. На її бізань-щоглі* майорів англійський прапор, а на блакитному вимпелі грот-щогли²'сяяли вигаптувані золотом букви «Е.» і «Г.». Яхта мала назву «Дункан» і належала Едуардові Гленарвану, найвидатні-шому членові дуже відомого в усій Англії Королівського Темзівського яхт-клубу.

На борту «Дункака» перебували Гленар-ван зі своєю молодою дружиною Елен і один з його двоюрідних братів, майор Мак-Наббс.

Нещодавно у відкритому морі, за кілька миль від Клайдської затоки, було проведено випробування цієї яхти, і тепер вона поверталася в Глазго.

На обрії вже вимальовувався острів Арран, коли матрос, що стояв на вахті, сповістив про те, що за кормою «Дункана» пливе якась величезна риба. Капітан Джон Мангле наказав негайно повідомити про це Гленар-вана, і ■х'ой у супроводі майора Мак-Наббса не забарився піднятися на ют³.

¹ Бізань-щогла — задня щогла корабля.

² Грот-щогла — найвища щогла корабля.

³ Ют — передня частина судна.

— Як ви гадаєте, що це за рибина? — запитав Мак-Наббс капітана.

— Мені здається, сер, що це велика акула, — відповів Джон Мангле.

— Акула — у цих водах! — вигукнув Гленарван.

— Я в цьому не маю сумніву, — продовжував капітан, — такі акули зустрічаються в усіх морях і під усіма широтами. Це риба-молот. Коли я не помиляюся, ми маємо справу саме з цією тварюкою. Якщо ви, сер, згодні і місіс Гленарван матиме втіху бути присутньою на цікавих ловах, то ми незабаром довідаємося точно, що це за риба.

— А ви як гадаєте, Мак-Наббсе? — звернувся Гленарван до майора. — Варто нам почати лови?

— Наперед приєднуюся до вашого рішення, — незворушно відповів майор.

— Я гадаю, що цих хижих тварюк слід знищувати якнайбільше, — зазначив Джон Мангле. — Скористаємося нагодою, і ми побачимо надзвичайне видовище, а заодно зробимо корисну справу.

— Тоді починайте, Джоне, — сказав Гленарван.

Услід за цим він послав попередити дружину, і Елен, зацікавлена перспективою такої дивовижної рибної ловлі, поквапилася на ют до чоловіка.

З капітанського містка неважко було спостерігати за всіма рухами акули: вона то поринала, то з дивною силою вискакувала на поверхню води.

Джон Мангле віддав необхідні розпорядження. Матроси скинули з правого борту яхти міцну линву з гачком на кінці, на який була насаджена наживка — великий шмат сала. Ненажерлива акула, хоч вона і знаходилася ярдів¹ за п’ятдесят від «Дункана», зачула наживку і почала швидко наздоганяти яхту. Видно було, як її плавці, сірі на кінцях і чорні знизу, із силою розтинали хвилі, тоді як хвіст допомагав їй утримувати потрібний напрямок. У міру того як акула наближалася до яхти, все чіткіше було видно її великі, витрішкуваті очі, що палали жадобою; коли ж вона переверталася, з роззявленої пащі визирало чотири ряди зубів. Голова в неї була широка і схожа на подвійний молот, насаджений па руків’я. Джон Мангле не помилився — це справді була риба, пайзажерливіший представник родини акул: риба-молот.

І пасажири, і команда «Дункана» з напруженою увагою стежиг ли за акулою. Ось вона вже підпливла зовсім близько до гачка, ось перевернулася догоричерева, щоб зручніше схопити його. Мить — і величезна наживка зникла в її величезній пащеці. Ще мить і акула, сильно смикнувши линву, сама насадила себе на гачок. Отут матроси, не гаючи часу, взялися витягувати здобич.

Акула,, відчувши, що її витягають з рідної стихії, відчайдушно затіпалася, але з нею швидко впоралися, накинувши на хвіст мертву петлю і таким чином паралізувавши її рухи. За кілька хвилин акулу підняли над бортовими сітями і скинули на палубу. Тої ж миті один із матросів обережно наблизився до акули і сильним ударом сокири відтяв її страхітливий хвіст.

Риболовля скінчилася. Чудовисько вже нікого гіе лякало. Почуття помсти моряків було вдоволено, та не їхня цікавість. Слід сказати, що на всіх суднах заведено ретельно досліджувати шлунок акул. Матроси, знаючи, яка нерозбірлива ця ненажерлива риба, звичайно чекають від подібного огляду якогось сюрпризу, і надії їхні бувають не марні.

Елен Гленарван не побажала бути