РуЛиб - онлайн библиотека > Чагровська Лариса > Остросюжетные любовные романы > Афера на віллі > страница 3
Читаем онлайн «Афера на віллі» 3 cтраница
- 12345 . . . последняя (34) »
театрально описала картину збирання трав Яна, знімаючи з шиї допотопний ключ на мотузочці. — І знаєш, де? За містом, у тому лісочку, що зараз ледь не весь дачами забудований. Ще трохи і там не те що ожини, а й трави не залишиться. Усе заасфальтують. Та поки що… у мене є торішні ягоди.
— Царице! — гучно захопився Геник, прослизаючи до мініатюрного — ніде правди діти — передпокою такої ж крихітної квартирки. — Ти повернула мені смак насолоди. Ти воскресила мене. Я твій раб! Усе, чого ти забажаєш, буде виконано. Наказуй!
— Чайник постав, воскреслий, — наказала цариця, відбираючи торбу з інформацією.
Виконуючи накази сестри, Євген вів далі:
— Зараз я тобі таке запропоную — ти просто зомлієш від щастя, — урочисто заявив він і випнув груди, вочевидь, для більшої переконливості.
Яна підозріло глянула на брата і прокоментувала:
— Бійтесь данайців, що дари приносять.
* * *
Черговий навчальний рік успішно добіг кінця. Школярі склали всі іспити, що дало їм прекрасну нагоду забути про школу на цілих два місяці. Для Яни ж літо означало довгу відпустку і чудову можливість провести її вдома за книгами, виходячи лише до крамниці, чи — надвечір — подихати повітрям у парк. Яна знала також, що Геник зі своєю надмірною енергією неодмінно спробує втрутитися в буколічно-пасторальні плани сестри та спокусити її тим, що він сам називав «справжнім відпочинком», і сподівалася лише на диво. Приміром, таке — брат, затурканий своїм будівництвом, лишить її в спокої. Марні надії. Дива не сталося. Натомість, ось воно, вербування. Почалося. — Слухай, мала, — солідно заявив кузен з висоти своїх тридцяти двох років, — давай не будемо в політеси гратися. Мені ти можеш голову не морочити: я у курсі всіх твоїх справ. — Ти б краще за рідними сестрами приглядав, — втомлено мовила Яна. Їй не хотілося бути нечемною, та деколи Євген забагато на себе брав. От як зараз. — А ти мені яка? Хіба не рідна? — Геник аж трохи образився. — Крім того, Віка з Лідою самі дадуть собі раду. На відміну від тебе. — Що б ти не думав про мене, я теж не в хмарах пурхаю! — Ти? Та ти там живеш, у хмарах своїх. Я ще не бачив такої непрактичної особи, як ти. Цікаво, де ти ховаєш свої крила, коли спускаєшся до нас, на грішну землю?! Мимоволі Яна засміялася. — Ти такий романтичний правник. Хоч це й оксюморон. — Ага. Тільки нікому не кажи. Нехай це залишиться між нами. Сестричко, я ж допомогти хочу. Ну зізнайся, в тебе немає грошей?.. Яна шумно зітхнула. На Євгена це не подіяло. — Є. І досить свердлити мене поглядом, гестапівцю. — Так. Звісно, є, — брат ляснув себе по лобі. — Як я міг забути. На хліб та молоко вистачить, правда ж? — І навіть на «лимонні дольки». — Ти й досі їси той жахливий дешевий мармелад? — вжахнувся кузен. — А я мушу їсти дорогий, щоб власною печінкою платити за штучні харчові добавки? Генику, це беззмістовна розмова. І ти марнуєш свій час. Скільки там коштує година твоєї консультації? Євген звів густі брови в одну сувору риску. — Ось пришлю рахунок, то й дізнаєшся, — пригрозив він. — Могла б уже краще мене вивчити. Я все рівно скажу те, що збирався. Ти ж в курсі. О, так. Само собою. Хто-хто, а Яна була в курсі. Збити Геника з пантелику було так само важко, як і розвернути на сто вісімдесят градусів бойовий крейсер за допомогою вітрила з носовичка. — Кажи. — Ні, спочатку ти мусиш відповісти мені на одне запитання. — На ще одне запитання? — солодко уточнила Яна. — Байдуже. До дідька нумерологію. Де ти збираєшся відпочивати цього літа? Яна опустила очі. Іншої відповіді Євген не потребував. — Я так і думав. Точніше, я це знав. Знову сидітимеш у цих чотирьох стінах, поклавши на коліна фоліант вагою з тонну, знову схуднеш — хоча вже далі й нікуди, від тебе й так одна тінь лишилася, і нема того, щоби на річку сходити чи до озера, покупатися, пива випити… ну що ти робиш такі очі? Я сказав «пиво», а не «кокаїн»! І так із року в рік. Тобі не набридло? — Ні. І я ходжу купатися, — захищалася Яна. — Так, ходжу. На затоку. — Ця затока — стічна канава. І той так званий ставок у центрі — теж. Проста калюжа. Велика брудна калабаня. Там навіть качок немає, їх звідти вижили мікроби та бактерії. Справжня річка — за містом. На моїй ділянці. — І до чого ти хилиш? — підозріло спитала Яна. — Я не хилю, а прямим текстом пропоную тобі провести літо на моїй дачі. — Про це не може бути й мови! — Це ще чому? — оторопів Геник, явно збентежений такою різкою відмовою. — На це є сотня причин. — Назви хоч одну поважну… — Але якщо їх узагальнити, то якраз і вийде одна поважна. Я не хочу псувати твій відпочинок, брате. — Не розумію, про що ти? — Про твою дачу. Твою, розумієш? Я не хочу заважати тобі та плутатися під ногами, коли ти в компанії друзів-юристів чи потенційних клієнтів нагрянеш туди, аби розслабитися від міської метушні. Євген трохи подався вперед — вони сиділи за крихітним кухонним- 12345 . . . последняя (34) »