Читаем онлайн «Стефа і її Чакалка» 3 cтраница

мішок, – можете скільки завгодно. Все одно вас ніхто не почує. Бо мішок у мене звуконепроникний.

Стефа, хоч як це дивно, зовсім не боялася. Не те, щоби зовсім, звичайно, – але майже не боялася.

Насправді, звісно, їй було страшно, і навіть дуже. Але Стефа вчасно згадала, що вона, взагалі, татійка, що вона, тим паче, сміхотунчик, а головне – що нічого страшнішого від висоти і стоматолога на світі нема і бути не може. Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються.

А крім того, Стефі все ще було образливо, що ніхто з нею не погрався. Та й до Чакалки вона сама напросилася – тож нема чого тепер нарікати на долю. Пригода – вона і в Африці пригода, і в Чакалчиному мішку. Отже, доведеться гратися з Чакалкою, доки не набридне. А коли набридне – тоді вона щось неодмінно придумає. І тато, тим паче, придумає – він я-ак прокинеться, я-а-ак побачить, що Стефи нема, я-а-а-ак кинеться навздогін, я-а-а-а-ак улаштує Чакалці веселе життя – не позаздриш їй…

– Ти хто? – запитав хлопчачий голос, що буцався.

– Я Стефа. А ти?

– О! Самі свої! А це я, Сіяр. Я розбив вікно у своїй кімнаті, і ця… зараза… пролізла…

– А чого розбив?

– Як чого! Стріляв!

– І я-а-а лозби-и-ила-а-а… – знову заплакала дівчинка.

– Що розбила?

– Голня-а-а, ма-а-амине улю-у-у-ублене…

– Та це ж Ірця! – радісно вигукнула Стефа.

– Та-а-ак, І-і-і-іла-а-а…

– І що, мама тебе налаяла?

– Ні-і, мама зітхну-у-ула…

– І що?

– А нісьо-о-ого… Я так обла-а-азилась…

– На кого?

– На се-е-е-ебе-е-е…

– Ото клопіт! – здивувався Сіяр. – Образилася! На себе! Та я вам усе, що завгодно, розіб’ю! Як жаль, що мене ця… біда… так зненацька захопила. А мій пістолет і мій кинджал під подушкою залишилися. Та нічого, я їй помщуся! Виберуся з цього мішка – і помщуся!

– А тебе за сцьо? – запитала Стефу Ірця, трохи вже заспокоївшись.

– Та я… сестричку набила.

– Сестлицьку?

– Ага. Вона не хотіла зі мною гратися…

– Та вона ж у тебе велика! – здивувався Сіяр.

– Велика, – підтвердила Стефа. – Їй аж десять років.

– І ти набила?

– Набила!

– Ого!

І Сіяр та Ірця глянули на Стефу з повагою.

Утім, був у мішку ще хтось більший і, певно, трішки старший, але Стефа так і не розібрала, хлопчик то чи дівчинка. Старша дитина спокійнісінько собі спала, час від часу похропуючи і смачно плямкаючи губами.

– А це хто? – запитала Стефа.

– Не знаю, – відповів Сіяр. – Спить собі, мов ніде нічого. Хоч із гармати під вухом стріляй. Оце витримка! Я теж так хочу!

– То й спімо! – запропонувала Стефа. – А що нам заважає? До ранку ця Чакалка нас кудись принесе, і треба буде з нею воювати. А щоб воювати – треба виспатися.

– Що правда, то правда, – підтвердив Сіяр. – Мій тато казав, що в доброго воїна мусить бути міцна рука і гостре око. А яке може бути гостре око, якщо воно зранку злипатиметься? Ні – виспимось, а тоді їй задамо чортів!

– Ага, влаштуємо веселе життя.

І діти невдовзі справді поснули.

А Чакалка все сунула й сунула з важким мішком за плечима.

Уже й місто минула, і село за містом.

Попереду був великий ліс…

4.

…Баба Яга жила в хатинці на курячих ніжках. Це Стефа знала із казки.

Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. Про це Стефі розповів тато, коли вони якось проходили мимо того пам’ятника.

Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра. Коли Стефа із сестричкою й батьками їздила до ботанічного саду, доводилося проїжджати мимо того пам’ятника – і Стефі там завжди було страшно. Бо перед тією велетенською тьотею стояла така ж велетенська, із басейн завбільшки, тарілка, у якій Бабаїха миє голови неслухняним діткам. Із кусючим милом і щипучим шампунем…

Де жив Чахлик Невмирущий, не знав навіть тато. Здогадувався, одначе, що десь на Печерських пагорбах, де зазвичай водяться політики… Але душа того Чахлика жила в яйці, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, скриня – на дереві, дерево – в лісі, а де той ліс – цього Стефа вже й не пам’ятала. Але так писалося в книжечці, яку Стефі читала мама, і тато казав на це, що того лісу просто за деревами не видко.

Змій жив у печері – і щоб його добути, треба було печерувати.

Відьма жила у звичайній людській хаті чи квартирі. Проблема лише в тому, щоб розпізнати, де справжня відьма, а де просто лиха сусідка.

А ось Чакалка жила… у школі.

Так, у справжнісінькій школі, притому лісовій.

Але школа ця далеко