Читаем онлайн «По той бік добра і зла. Генеалогія моралі» 3 cтраница

істинності. Всі вони одностайно вдають, начебто самі дійшли своїх думок і відкрили їх шляхом саморозвитку холодної, чистої, божественно безтурботної діалектики (на відміну від містиків усякої масті, що чесніші і туполобіші за них і посилаються на «натхнення»), а насправді за допомогою, по суті, підтасованих аргументів вони захищають якісь упередження, асоціації, щось «навіяне», здебільшого абстраговані та профільтровані, милі їхній душі бажання. Всі вони без винятку - адвокати (які не хочуть, щоб їх так називали), а то й лукаві речники своїх забобонів, що видають їх за «істини». Бракує їм мужнього сумління, щоб у цьому — бодай у цьому - вони могли собі признатися, дуже далекі вони від шляхетної мужності, що не вагається розкритись, аби застерегти друга або ворога, а той, набравшись пустотливості, поглузувати з себе. Не менш манірне і ґречне лицемірство старого Канта, яким він зманює нас на діалектичні манівці, що ведуть, а точніше доводять до його «категоричного імперативу». В нас, витончених натур, цей театр викликає сміх, бо ми не відчуваємо щонайменшої втіхи спостерігати, як спритно й підступно обводять нас круг пальця давні моралісти та проповідники моралі. Або дивитися на штукарство з математичною формою, в яку Спіноза, наче в панцер, закував і замаскував свою філософію (яка, зрештою, — не що інше, як «любов до власної мудрості», якщо правильно і точно тлумачити це слово), щоб одразу похитнути мужність напасника, якби той відважився накинути оком на цю непереможну незайманку і Афіну-Палладу: скільки власної легкодухості і вразливості виказує цей маскарад хворого відлюдника!

6

Мало-помалу я з'ясував, чим була дотепер будь-яка велика філософія: самосповіддю її творця, своєрідними мимовільними і непомітними для нього самого мемуарами. Так само мені стало зрозуміло, що моральною (чи аморальною) метою будь-якої філософії є, власне, формування живого зародка, з якого щоразу мала б вирости ціла рослина. Воістину, ми вчинимо добре й мудро, якщо, з'ясовуючи, як саме виникли найтуманніші метафізичні твердження цього філософа, спочатку поцікавимося: яку мораль він має на увазі? Тому я аж ніяк не вірю, що матір'ю філософії є «жага пізнання», а дотримуюсь думки, що тут, як і в інших випадках, діє якась інша інстинктивна жага, використовуючи пізнання (і невідання!) тільки як інструмент. Коли ближче придивитися до основних інстинктів людини, досліджуючи, як задалеко саме в цьому випадку вони можуть поширювати свій вплив як генії (чи демони, чи біси), які дають натхнення, ми побачимо, що всі ці інстинкти свого часу вже брались до філософії і кожний із них претендує на роль найвищої мети існування та повновладного господаря решти інстинктів. Бо кожний інстинкт прагне влади, і тому вдається до філософувань. Звичайно, у вчених, у справжніх людей науки, може бути по-іншому - «краще», коли завгодно, — там справді може існувати щось схоже на жагу пізнання, якийсь незалежний годинничок, що накручений як слід, відважно працює без істотної співучасті решти потягів ученого. Тому справжні «інтереси» вченого звичайно зосереджуються на чомусь зовсім далекому від науки, наприклад, на сім'ї чи заробітку, або ж на політиці. А те, до якої саме галузі знань приставлений той внутрішній маленький механізм, майже не має значення; байдуже, чи «перспективний» молодий трудівник стає добрим філологом, мікологом чи хіміком: фах аж ніяк не характеризує його. Натомість у філософа немає абсолютно нічого безособистісного, а надто його мораль явно і недвозначно засвідчує, хто він такий, тобто як ієрархізовані найпотаємніші інстинкти його натури.

7

А які злостиві бувають філософи! Я не знаю нічого уїдливішого за жарт, який дозволив собі Епікур, говорячи про Платона і платоніків: він назвав їх Dionysokolax. Буквально це означає слово «улесники Діонісія», себто челядь і блюдолизи тирана, але воно крім того, має інше значення, сповіщаючи нам, що «всі вони лицедії, в них немає нічого справжнього» (слово Dvonysokolax було поширеною назвою актора). Власне в цьому й полягала вся уїдливість, яку Епікур спрямував проти Платона: його дратували бундючні манери, питання і виставляння, на яких добре розумілися Платон та його учні, - і яких не розумів Епікур, старий учитель з острова Самое, який непомітно сидів у садочку в Афінах і написав триста книжок, - хтозна, чи не з люті й честолюбства, що їх розбурхав у ньому Платон. Минуло ціле сторіччя, аж поки Греція збагнула, ким був той садовий божок Епікур. Та хіба збагнула?

8

У кожній філософії настає пора, коли на сцену виходять «переконання» філософів, або, як співалось в одній давній містерії:

Adventavit asinus

Pulcher et fortissimus.

(Йде осел, щоб нам служити

Пишно, дужо, гордовито).

9

Ви прагнете жити «у злагоді з природою»? О шляхетні стоїки, що за словесна фальш! Подумайте про природу як істоту, безмірно марнотратну й безмірно байдужу, позбавлену мети та уваги до чужих інтересів, байдужу й несправедливу, родючу та безплідну і