Читаем онлайн «Марево» 4 cтраница
подивіться, як він ступає! Поганий той кінь, який не може поставити задню ногу на слід передньої, а цей!.. Та він же ступає слід у слід! А подивіться на його шию, на його ноги, на його копита… Він ніколи не знав підків, бо виріс у пустині, де стальна підкова спалює ріг копит. Він ніколи не їв нічого, крім ячменю або вівса, бо його хазяїн не міг допустити, щоб живіт у коня перетворився в барило, яке заважає ступити крок. Він благородний…
— Як Дульдуль, швидкий, як Бурак, дужий, як Рахш, і прекрасний, як Шебідз, — перебив Кайнарова Трубачов.
— Ви вже тут як тут з своєю міфологією, — невдоволено сказала Елла. — Хто може щось розібрати в цій вашій екзотиці — не розумію!
— Ну, це ще не так важко, — відгукнувся капітан. — На Сході вам кожен скаже, що Дульдуль — це кінь Імама Алі, зятя Мухаммеда, Буряк — таємнича тварина, на якій Мухаммед, як розповідає легенда, зробив свій мірадж, тобто нічний політ на небо, Рахш — бойовий кінь знаменитого витязя Рустема, якого оспівав Фірдоусі[6] в своїй «Шах-наме», а Шебідз — кінь принцеси Ширін, героїні поеми Нізамі…[7]
— Oro, товаришу капітан, — шанобливо промовив Трубачов, — не знав я, що прикордонники так добре знають східну літературу, гадав — у вас на це не вистачає часу…
— Часу тут так мало, що його повинно вистачати на все, — загадково відповів капітан. — Але я вам, товариші, ще нічого не сказав про цього огиря. Ти, Кайнаров, маєш рацію, стверджуючи, що це кінь пустині — ахалтекинець. Так, це ахалтекинець. І він все життя прожив у пустині, бо його копита ніколи не знали підків. Тут ти також не помилився. Але ти помилився, подумавши, що кінь цей наш, туркменський. Ні, він — з того боку…
— З Ірану? — вигукнули одночасно Трубачов і Кайнаров.
— Так, звідти. Подивіться хоча б на його вуздечку.
— Я вже давно звернула увагу, — сказала Елла, — але мені просто незручно було говорити про це: скажуть — жінки, крім прикрас, ніколи нічого не помічають…
— Ну що ж, у даному випадку ця жіноча спостережливість тільки доречна, — посміхнувся капітан. — Як всі ви бачите, вуздечка в цього огиря не зовсім звичайна. Вона прикрашена бірюзою, золотими й срібними бляшками і навіть рубінами. Ще багатші на коневі були огруддя й сідло, які я вам зможу показати пізніше. Але навіть це ще не настільки незвичайне й дивне, бо на Сході панує звичай прикрашати і коней і верблюдів: це, мовляв, рятує їх від поганого ока. Але гляньте сюди…
Він швидко підійшов до коня, нахилив йому голову й ледь підняв м'яку верхню губу. В роті в коня щось блиснуло і засяяло, ніби сонце. Капітан, кивнувши Гришаніну, щоб той йому допоміг, відкрив і нижню губу — і всі ахнули: зуби в огиря були з найщирішого золота!
— Ай-ай! — вигукнув Кайнаров, — басмацький кінь, бандитський кінь! Ніколи ще про таке не чув…
— І ще в одному ти помилився, Кайнаров, — сказав начальник застави. — Цей кінь не їсть не тільки сіна, але й ячменю, вівса, гороху і навіть рису не хоче. Ми пробували давати йому м'ясо, овочі, борошно, пійло — він ні на що навіть не дивиться, а тільки ірже й показує свої золоті зуби.
— Хм, дивна тварина, — промовив професор, — може, він просто не звик брати їжу з чужих рук…
— Навряд, — похитав головою капітан, — він стільки пробіг цієї ночі, що взяв би їжу з чиїх завгодно рук. Подивіться на його здухвини. Він охляв до того, що ось-ось звалиться з ніг, а на їжу не хоче й дивитися. Тут щось не те…
— Одну хвилину, — поспішно сказав Кайнаров, ніби боявся, що йому не дадуть цієї хвилини для того, щоб він міг висловити якусь свою думку, — одну хвилинку, — і я розкрию вам цю таємницю. Старі люди розповідали про такі випадки, але сам я ще ніколи в житті не зустрічав подібного і, визнаю, не вірив, щоб воно могло бути.
— Але що, що саме? — запитав його професор.
— У вас є опій? — запитанням на запитання відповів Кайнаров.
— Опій? Звичайно є. Але для чого він вам?
— Дійсно; для чого опій? — здивувалася Елла.
— Мовчіть, розкривши рот уваги, — засміявся Олег. — Ходімо краще принесемо Кайнарову те, чого він просить.
Через хвилину-дві вони принесли кілька порошків опію. Кайнаров насипав у брезентове відро вівса, потрусив його зверху сіруватим порошком і підніс коневі. Огир недовірливо понюхав, раптом жадібно роздув ніздрі, заіржав і пожадливо накинувся на овес.
— Що я бачу! — вигукнув професор. — Кінь — наркоман? Він не може жити без опію? Який жах…
— На жаль, це так, — зауважив капітан. — Очевидно, господар цього коня не вірить у свої власні сили і так звик підігрівати себе наркотиками, що вирішив привчити до цього навіть свого коня.
— Після такої порції цей кінь стає, мабуть, божевільним, — висловив припущення Трубачов.
— Він як глиняна піч, — сказав Кайнаров, — якщо в ній буде горіти невеличкий вогонь, то вона пектиме коржі поволі, зате довгі роки. А коли ми запалимо в ній надто великий вогонь, то коржі будуть пектися значно швидше, але піч через місяць розвалиться на шматки, не витримає цього