Читаем онлайн «Вуточка»

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ВУТОЧКА

На піщаному косогорі, з котрого далеко видно луки, річку й околиці

лугового хутора КняжаСлобода, трохи на одшибі від великого

нагірного села стоїть хата —верх побіля димаря запав (видно, крокви

попідгнивали), а вікна подалися до землі так близько, що коли б

заманулося комусь зазирнути в них, то нахилятися довелося б, як до

копанки води набрати. Та охочих зазирати негусто, хіба дітворі коли

заманеться, бо живе в хаті стара сліпа баба Ганна, прозвана в селі

Вуточкою. Хто й коли її так охрестив, уже нікому не впомку, тому що

було те давно, ще за Ганниного дівування.

Осліпла Вуточка невраз. Спочатку прикинулися більма —невеликі,

змакове зерня, потім почали рости, щодняпотроху затуляючи від

баби річку, луки й околиці Княжої Слободи, котрі стара вечорами, на

заході сонця, любила розглядати з-під долоні, впізнаючи здалеку

старовинні, зплетенимибовдурами хати своїх однолітків, до кого

ходила, доки була прудкішою, на храм, празникувати або й так собі

на одвідини. Ті вечори будили у Вуточки нерясні, примерклі спогади

про молодість, про те, як, було, напрядала за зиму на два, а то й на

три шматки полотна, як нав’язувала в жнива по вісім, а то й дев’ять

кіп жита, як ходила до ополонки прати в маленьких чобітках на босу

ногу, як молоділа з непокритою головою в лютий хрещенський мороз і

не чула того морозу, лише вуха цвіли, мов дві макові пелюстки, та

серце витьохкувало під вишитою сорочкою, віщуючи довге щастя,

довге життя...

І от не стало цих вечорів, як і не було. Прийшла темінь і затулила

від старої не тільки сонце, а й оті нерясні спогади, бо ніщо вже їх не

будило.

Заходилися Вуточку рятувати хто як міг: водили до шептухи,

возили до цілющої ікони, шпували в очі перетертим цукром через

соломину, аж доки стара не осліпла навіки.

Поприїздили зі служби Вуточчині сини, викликані телеграмами —

обидва старші сержанти надстрокової служби, в офіцерських

картузах, з блискучими, під слюдою, личками на погонах та в

рипучому реміняччі. В хаті запахло добре вичиненим товаром, ваксою

і новим злежаним сукном.

107

Зустріла Ганна синів уже напомацки, однак не плакала і не

побивалася своїм лихом, бо вважала себе ж таки й винною, що не

сповістила про нього завчасно,—лише всміхалася на радощах тихою

самовідреченою усмішкою та простягала до синів невидющі руки,

натикаючись ними то на тверді портупеї, то на холодні значки, то на

гострі козирки офіцерських картузів.

Побачивши матір такою безпорадною, покірно усміхненою кудись

у порожнечу, сини вкрай знітилися і навіть сплакнули, хоч це аж ніяк

не личило їм при такій строгій формі. А коли перше, найгостріше й

найболючіше враження від материної сліпоти дещо пригоїлося, сини

лагідненько висварили стару, бо теж вважали її винною в тому, що

скоїлося, наввипередки хвалилися своїм добрим знайомством із

військовими лікарями, «какіх на гражданке ішо нада поіскать», а

ввечері випили за приїзд, повеселішали, і показувалидівчатам у клубі,

як танцювати солдатської польки — зотаким собі вихилясам та в

приклацуваннямначищеними підборами.

Другогодня, понадівавши старі материні ватянки, брати

полагодили тин, підрізали старою іржавою косою побитий горобцями

острішок, нарубали півхлівчика вільхових дров, а покінчивши зтим,

убгали матері в долоню по кілька новеньких лопотючих десяток і

вирушили в дорогу: служба єслужба.

І знову зажила Вуточка самотиною, потроху звикаючи до вічної

темряви та до стежок, котрими сходила все своє життя — на роботу й

з роботи, в луг по дрівця і з дрівцями, до криниці й від криниці —і

знов на роботу.

По весні, коли старі стежки губилися в калюжах та багні й

протоптувалися нові, Вуточка здебільшого сиділа вдома, а коли

підсихало, виходила до хвіртки й питалася у перехожих:

—А де воно тепер стежки?

Перехожі, якщо їм нікуди було поспішати, брали бабу за руку й

виводили на протопти, а далі вона йшла вже сама, несучи на вустах

лагідну, ніби назавжди зашерхлу посмішку вдячності...

***

Душно й солодко пахне в низовому бабиному садку тернів цвіт,