РуЛиб - онлайн библиотека > Тютюнник Григір > Классическая проза > На згарищі

Читаем онлайн «На згарищі»

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури


Григір Тютюнник

НА ЗГАРИЩІ


— Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, Оксанко?


З останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливо


закліпало очицями.


— Війна почалася в тисяча дев’ятсот сорок дру...—і крадькома


зирнула на вчителя.


Той повагом заплющив очі: не те.


— В сорок тре?..


Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув об


підлогу, мов карабін.


— Я забула, Федоре Несторовичу,—прошепотіла Оксанка.


Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбік, щоб не


заважав, і, обіпершись долонею об стіл, нахилився заціпком.


Діти принишкли, похнюпили голівки.


— Сідай, Оксанко,—сказав Федір Несторович і одвернувся до


вікна. Надворі, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала


дика груша, розчахнута вітром. В розщепину провалилась жовтенька


падалиця, і, коли стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з неї


цідилась на кору прозора юшечка.


«Треба б вийняти»,—подумав.


До кінця уроку він уже нікого не питав. А після дзвінка, гримаючи


залізними замками на протезі, пошкандибав додому.


24


Надворі було ясно. Об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани,


підплигували, як на жаровні, і падали на бруківку. У ринвах


цвірінькали горобці, попід ворітьми гралися діти.


Федір Несторович іноді тупо наїздив протезом накаштан і трохи


заточувався.


—Дядя п’яні...—цявкнуло з-під воряк якесь хлоп’я.


—Цить! —сказало старшеньке.—У дяді ножки немає. Еге ж,


дядю?


Федір Несторович зупинився, звів очі. В карій глибочині загускла


давня розбуркана туга, притамована сплеском лагідної усмішки.


— Еге ж, сину, еге...—обізвався весело і рушив далі,уважно


дивлячись під ноги.


Край селища звернув у вуличку, заслану димом —палили огудиння


на грядках —і зупинився. Звідси було добре видно поле, смужку


зрізаних соняшників під горою і ліс, що вже починав жевріти. З-за


лісу підіймалася хмарина, і сонце сіяло в долину жовту каламуть —


мабуть, на дощ. А скрізь на обрії небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки, мов огребки соломи після жнив.


Дома Федір Несторович довго нишпорив у коморі, доки знайшов


старенькі, ще госпітальські милиці. Вони були густо побиті шашіллю і


обліплені павутиною; шкіра на підпахвах пересохла і порепалась.


Декілька разів пройшовся з ними по хаті, порипуючи і сколупуючи


долівку. Потім відчепив протез. Холоша одразу спорожніла,


сплюснулась, тіло втратило рівновагу і впевненість.


Знадвору увійшла Одарка —вироблена, але чепурна ще жінка з


чорними од землі руками. Федір Несторович квартирував у неї


звідтоді, як повернувся з госпіталю —у пожмаканій шинелі, з


останньою новенькою медаллю поверх неї, з плисковатим речовим


мішком за плечима і на милицях, пофарбованих у колір військового


грузовика.


— Ви б, може, й плащ наділи? —спитала Одарка.—Воно таке, як


на дощ...


Потім ще довго стояла посеред двору і сумними очима дивилася


йому вслід. А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями,


далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спині напнувся халабудою,


плечі гостро піднялися вгору, рукава підсукалися по лікті.


В степу запахло розворушеною лемешами землею. У ріллях


порпалося гайвороння, з улоговин виглядали коров’ ячі спини і


підіймалися прозорі голубі дими —видно, пастухи палили бур’янища.


Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босими


ногами по розбитій чередою степовій дорозі, крутапилюга гарячими


струмочками цідилася крізь пальці, а вітерецьвиносив з-поміж кіп


теплий дух спілого жита. Корова йшло зпасьби додому повагом,


немовз роботи, телятко терлосяу неї під боком і лізло до вим’я


25


Заходило сонце, у вузенькиххутірських вуличках стояла червона


курява,в садках вариласяна триніжках вечеря, гупали об землю спілі


яблука... Життя здавалося тоді