Читаем онлайн «На згарищі»

www.ukrclassic.com.ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

НА ЗГАРИЩІ

— Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, Оксанко?

З останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливо

закліпало очицями.

— Війна почалася в тисяча дев’ятсот сорок дру...—і крадькома

зирнула на вчителя.

Той повагом заплющив очі: не те.

— В сорок тре?..

Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув об

підлогу, мов карабін.

— Я забула, Федоре Несторовичу,—прошепотіла Оксанка.

Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбік, щоб не

заважав, і, обіпершись долонею об стіл, нахилився заціпком.

Діти принишкли, похнюпили голівки.

— Сідай, Оксанко,—сказав Федір Несторович і одвернувся до

вікна. Надворі, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонювала

дика груша, розчахнута вітром. В розщепину провалилась жовтенька

падалиця, і, коли стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з неї

цідилась на кору прозора юшечка.

«Треба б вийняти»,—подумав.

До кінця уроку він уже нікого не питав. А після дзвінка, гримаючи

залізними замками на протезі, пошкандибав додому.

Надворі було ясно. Об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани,

підплигували, як на жаровні, і падали на бруківку. У ринвах

цвірінькали горобці, попід ворітьми гралися діти.

Федір Несторович іноді тупо наїздив протезом накаштан і трохи

заточувався.

—Дядя п’яні...—цявкнуло з-під воряк якесь хлоп’я.

—Цить! —сказало старшеньке.—У дяді ножки немає. Еге ж,

дядю?

Федір Несторович зупинився, звів очі. В карій глибочині загускла

давня розбуркана туга, притамована сплеском лагідної усмішки.

— Еге ж, сину, еге...—обізвався весело і рушив далі,уважно

дивлячись під ноги.

Край селища звернув у вуличку, заслану димом —палили огудиння

на грядках —і зупинився. Звідси було добре видно поле, смужку

зрізаних соняшників під горою і ліс, що вже починав жевріти. З-за

лісу підіймалася хмарина, і сонце сіяло в долину жовту каламуть —

мабуть, на дощ. А скрізь на обрії небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки, мов огребки соломи після жнив.

Дома Федір Несторович довго нишпорив у коморі, доки знайшов

старенькі, ще госпітальські милиці. Вони були густо побиті шашіллю і

обліплені павутиною; шкіра на підпахвах пересохла і порепалась.

Декілька разів пройшовся з ними по хаті, порипуючи і сколупуючи

долівку. Потім відчепив протез. Холоша одразу спорожніла,

сплюснулась, тіло втратило рівновагу і впевненість.

Знадвору увійшла Одарка —вироблена, але чепурна ще жінка з

чорними од землі руками. Федір Несторович квартирував у неї

звідтоді, як повернувся з госпіталю —у пожмаканій шинелі, з

останньою новенькою медаллю поверх неї, з плисковатим речовим

мішком за плечима і на милицях, пофарбованих у колір військового

грузовика.

— Ви б, може, й плащ наділи? —спитала Одарка.—Воно таке, як

на дощ...

Потім ще довго стояла посеред двору і сумними очима дивилася

йому вслід. А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями,

далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спині напнувся халабудою,

плечі гостро піднялися вгору, рукава підсукалися по лікті.

В степу запахло розворушеною лемешами землею. У ріллях

порпалося гайвороння, з улоговин виглядали коров’ ячі спини і

підіймалися прозорі голубі дими —видно, пастухи палили бур’янища.

Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босими

ногами по розбитій чередою степовій дорозі, крутапилюга гарячими

струмочками цідилася крізь пальці, а вітерецьвиносив з-поміж кіп

теплий дух спілого жита. Корова йшло зпасьби додому повагом,

немовз роботи, телятко терлосяу неї під боком і лізло до вим’я

Заходило сонце, у вузенькиххутірських вуличках стояла червона

курява,в садках вариласяна триніжках вечеря, гупали об землю спілі

яблука... Життя здавалося тоді