Читаем онлайн «Дикий» 3 cтраница
коло сільбуду тільки й бачиш: хто б з хлопців непідчалив до Софійки,
дивись, уже залигав рукою тоненький стан, одлучив од гурту, шепоче
щось, регочеться впевнено і —веде. А вона тільки озирається немічно
і —йде. Хіба то дівка? Глина опішнянська!
Санько збив на очі картуз і посвистував, обхопивши долонями
щоки, і слухав, як за сосною, на сусідньому кутку трахкають молотком
по залізу, либонь, дах у когось перекривають. А за Софійчиною хатою,
209
в крамарівському садку, ляпають картами й мовчать. Поки хтось не
виграє. Тоді або регочуть аж до кашлю; або лаються.
—Трах-тах-тах...—лине од поля з-за сосни і гатить по скронях.
—...ах-ах-ах,—озивається в сосні, і хтось із картярів гуде:
—Людям оно й неділі немає...
—Хіба ж толюди? То, у Якова Великодного,— одказують йому з
тонкою посмішкою в голосі.—П’ятий хлів вибехкав та вкриває.
—Угу. Хоч без Бога за пазухою, зате під залізом...
—І то випаде щастя чоловікові. Побили денікінці за те, що сідло
офіцерське вкрав, а так, бач, сорок год у революціонерах і проходив!
Тепер тільки оскиряється...
Санько слухає розмову і посвистує веселіше. Він-то добрезнає
Великодного. Як і Великодний його. Підсидів Санька колись давно, ще
хлопчиком, у колгоспному садку з пазушкою антонівок і бив. А
Санько його торік поторкав. За все! Стрів якось потемки в сосні з
лантухом кавунів за плечима (Великодний вийшов на пенсію і крав
уже не вдень, а вночі), присвітив сірником в обличчя, залите потом,
жалібно скривленеод переляку, і сказавтак весело, що ажу самого
мурахи по спині побігли: «А-а, цеви, Якове Опанасовичу! Здрастуйте!
Та не трусіться, я в суд неподам...»
І поторкав.
А через кілька днів, чув, поїхав Воликодний у Полтаву і живтам,
мабуть, змісяць, поки вставив зуби. Тепер, як балакає,—
шепелявить..,
«То жтільки раз і зачепив! А якби що і вдруге, х-га-га...» —думає
Санько злегким серцем і дослухається до солов’ їв у лузі.
По сей бік їх чути глухіше, наче з глибокого провалля, пісні їхні
зливаються в одну і плинуть, плинуть понад річкою, мовби весняна
вода великим ровом.
«Це їх аж до Дніпра скрізь по лугах повно»,—розмірковував
Санько. Йому-бо здавалося, що солов’їна повінь ота сягає тільки до
Дніпра, а далі простилається така безмежна синя широчінь вод, що й
оком не зглянеш. І над нею —тиша, та чайки падають з крила на
крило... (Санько, щоб сказать, далі Миргорода не бував, і Дніпро
уявлявся йому по Гоголю, ще з школи: «Рідко яка птиця долетить до
середини Дніпра. Пишний! Немає ріки йому рівної в світі...»). А за
Дніпром, немов далекі хмари в погожий день, бовваніють над водами
гори та церкви білі, золотоверхі сяють поміж ними. А в горах ліси
гудуть споконвічні, і через те солов’їв там не чути, хіба що орли в небі
кружляють та ходять присмерковими ущелинами люди —в овечих
шапках, з твердими синіми очима, під брови захованими, та з
мідними топірцями в рукахзамість костурів... Ото люди! А тут...
Павучня. Усе товчуть одне одного як не за курку, то за межу, то за
сонце, що світить не в один лише двір, а ще й у сусідів... Ех!
210
«Таки дотеліпала дитину, поки з пелюшок витрусила»,—кинув
косяк на Софійку, що невміло, похапливо закутушкувала немовля у
новенькі пелюшки з білого ситцю.
— Давай подержу,—сказав похмуро і відчув у грудях терпке
незнайоме тепло: ніколи ще дітей у руках не тримав.—Давай,
давай,—простяг до Софійки дві великі, немов колиска, стулені
докупидолоні.
Софійка глянула на ту колиску, ледь затримала на ній полохливі,
змучені соромом очі, повагалася —люди ж кругом —тоді таки
поклала в неї дитя.
— Не впусти тільки гляди,—і бгала, бгала швидкими пальцями
пелюшки, обгортаючи ними легеньке, як пір’їнаі Санько чувце крізь
ситець —шовково ніжне тільце, доки таки скужелялачепурний білий
снопик, оперезаний червоною стрічкою.
Санько не віддав того снопика одразу, хоч Софійка простягла по
нього руки, а поклав собі на коліна і аж тоді побачив двоєоченят —
просинюватих, як не доспілий ще терен вотому своєму туманці.
Оченята дивилися мимо Санькав небо і були такі спокійні, такі
пречисто лагідні...
— Ну, як живеться насвіті? —спитав Санько