Читаем онлайн «Сучасна російська повість» 3 cтраница

кидають пригасле світло в ріку, люди, неквапливі, умиротворені суботньою лазнею. І в той же час нічого немає. Зовсім би загубився хлопчик у нічному підзоряному світі і забув би себе і все на світі, тільки он в молочному від пари вікні лазні тьмяніє вогник, вихоплюючи купку пирію на призьбі. Голосно розмовляє в лазні, б’ючи себе віником, повискує млосно жіночий рід. Там, у лазні, дві рідні тітки, заміжні, ще троє сусідських дівчат затесалися туди ж. У сусідів є своя лазня, та дівки-хитрунки під виглядом — ближче, мовляв, воду носити, збиваються в крайню лазню. «Молоді безсоромниці! Кров у них біситься!»— заключає бабця. Та вже біситься так біситься! І подвійний, коли не потрійний намір у дівок, що набилися в лазню разом з заміжніми жінками: вивідати секрети про сімейне життя, наказитися вдосталь і ще сяких-таких розваг діждатися.

Клуб їм тут, неприкаяним!

П’ять чоловік у лазні було, та ще він, хлопчик, шостий плутався під ногами і дівки його дещо соромились. Вони його швиденько й нашмагали, щоб залишитися в лазні в своїй таємничості самим, ждати, чи не зазирнуть хлопці у віконце, — такою манерою парубки намічають предмет майбутнього знайомства в натуральному вигляді.

Шибка від пари помутніла. Треба її рукавом витерти або пеленою сорочки. Наваляться парубки один на другого, що побачать — не побачать, а дихання в грудях здавить, затемнення в очах, у голові дзвін, а од азарту, од сліпоти видавлять скло! Гріх і біда! Парубки вікно зрушать, дівок дома будуть страмити, а в якій сім’ї строгіше, то й за коси тягати. Але сторожкі й чутливі дівки, ой чутливі! Вловлюють жадібний гарячий погляд ще до наближення до віконця і, завмерши спочатку од пронизуючого, заборонного хвилювання, разом вищать, давлячи одна одну, летять з полиці, задувають лампу, а в пітьмі, геть одурівши, хлюпають з ковша у вікно і ніяк не можуть попасти окропом у віконний отвір — щоб, борони боже, і насправді не випекти очі, які на льоту підсікають дівоче серце.

Голова і розм’якле тіло хлопчика остигають, міцніють. Свідомість, що була прив’яла од спеки, починає правити на свою дорогу; шия, спина й руки, що поробилися пругкими, знову відчувають шкарубкі рубці конопляної сорочки, що туго обліпила тіло, яке чисто й ненаситно дихає всіма порами. Серденько, що пташкою билося в клітці грудей, складає крила, падає всередину, наче в гніздечко, м’яко вистелене пір’ям і соломинками.

Метушня в лазні, зойки, буйство і страх починають здаватися хлопчикові простою й звичайною забавою. Він навіть розсміявся і звільнено видихнув із себе разом усі образи й невдоволення.

Вуста ж смоктали повітря, наче солодкий льодяник, і хлопчик відчував, як нутро його сповнювалося пахучою прохолодою, настояною на всіх запахах, що кружляли над городом, наче над глибокою вирвою: ростучих овочів, квіткового пилку, вологої землі, покропленої Семенами трав і гострим струменем медового аромату, який линув з бур’янів.

Десь у тьмі чужого городу розляглося сите коров’яче ревіння — дременуло з лазні чадо, якому відшкрябували нігтями курчат, дерли спину волосяним віхтем. Тріснув запотиличник, бухнули двері лазні — і згорьований голос утікача одиноко і без відгуку загубився в глухій пітьмі. Субота! Лементують і стогнуть від мук по сільських лазнях діти. Здобудуть вони, сердешні, сьогодні стільки стусанів, скільки за весь тиждень не набереться.

Хлопчик зраділо підсмикнув штани — у нього ж усе позаду! Колупнув із грядки ласий овоч: «Дівка в темниці — коса на вулиці». Мала ще «дівка», і рвати її не велено, та ніхто не бачить. Потер морквочку об штани, схрумкав, розкрутив огризок за косу і метнув його в пітьму.

Така насолода!

Але ж зовсім недавно, якісь хвилини тому, надходив кінець світу. Взятий він був у такі шори, що ані дихнути тобі, ані ахнути. Одна тітка на кам’янку хлюпає, інша ряжку водою наповнює, дівки-нахаби стегнисті одежину з нього зривають, в ряжку вмочають і тицяють закам’янілим обмилком куди попало. Іще й штани не зовсім зняті, іще й з духом людина не зібралася, а вже почалося, встигай, повертайся, і головне — якнайміцніше зажмурюй очі. Та як він не зажмурювався, мило все-таки потрапило під повіки і очі полізли на лоба, бо мило варять з смердючих тельбухів, білого порошку і ще чогось там, якогось непотребу — розповідали, в миловарний казан купорос кладуть, собак кидають і навіть начебто дітей мертвих.

Вириваючись із міцних сердитих рук, осліплий, оглухлий, верещав хлопчик на всю лазню, на весь город і навіть далі; спробував тікати, та зачепився за ряжку, впав, ударився. Сварячись, черкаючи черствими сосками грудей по носу, по щоках, по губах, тітки крутили, кидали одна одній хлопчика і шкребли, шкребли, так боляче шкребли! Відпльовуючись від грудей ще бридливіше, ніж від мила, сторонячись і скрізь натикаючись усе ж на них — від жінок у лазні значно тісніше, ніж від чоловіків! — уже зламано й покинуто завивав хлопчик, чекаючи кінця катуванню. Врешті його поклали на приступець полиці і давай його