Читаем онлайн «Паруси над степом»

Віктор Близнець ПАРУСИ НАД СТЕПОМ

Частина перша ПОДИХ СТЕПУ

Давай утечемо!

Ліда називала свою хату — Ноїв ковчег. І справді, якщо забрести далеко в степ, вилізти на вершечок Козацької могили і звідти глянути на оселю Поліщуків, то вона скидається на вутле суденце, хвилями прибите до крутого глинистого берега. Почорніла солом’яна стріха нагадує старезну палубу, а білий димар — корабельну трубу. Навколо — море хлібів, вітер котить гривасті хвилі до самого обрію, і на тих хвилях погойдується допотопний ковчег.

Та якщо підійти ближче — хата як хата. Довга, скособочена, приліпилась вона у затишку під садом і з кожним роком потроху зсувається у балочку. Майстер, який підпирав стіни, висловився про її майбутню долю філософськи: «Стоятиме, кажу вам чесно, доки не завалиться…»

І хата стоїть.

Зараз робоча година. Вдома порядкує молодша зміна.

Давайте познайомимось. Отой малий, губатенький — Льонька Поліщук. Старший брат його, білочубий дебелий хлопчина — Валько. Не плутайте їх, бо цього страшенно не любить Льонька. Ніколи він не хтів бути на місці старшого. Хоч і перепадало йому від неньки, хоч і набридло слухати її докори: «Вчись у брата свого, халамиднику!» — Льонька аж ніяк не заздрив Валькові. Тяжка це справа бути слухняним сином. Треба каменюкою сидіти дома, годувати свиней, полоти город, носити воду, варити обід. О боже, чого тільки не треба робити, щоб заслужити добре слово батьків!

Батьки ж у хлопців суворі. Глава сім’ї Арсен Поліщук змалечку блукав по світу, мозолями заробляв на хліб — був лісорубом — і від дітей вимагав одного — щоб трудилися. І мати ані хвилини не сиділа склавши руки: з досвітку товклася в хаті та на городі, а блисне ранішнє сонце — вона вже в полі.

Дуже пишалися Поліщуки старшими дітьми — Лідою і Вальком. Обоє відмінники, обоє надійні помічники дома. Тільки Льонька, бідкалась мати, від рук одбився. Було, накаже йому:

— Не швендяй по селу, чуєш! Коло хати сиди! Ось тобі квасолька, на борщ перебери.

А Льоньці від сидячки нудить. Лиш візьметься до квасолі — а її ціла миска! — і вже сверблять п’яти, вже щось за душу смикає, так і кортить чкурнути з двору. Оглянеться — не видно нікого поблизу. Човг-човг попід вікнами, нишком у садок і в село до хлопців! Спіймає Льоньку брат аж біля ставу, надає бебехів, тягне за комір до хати. Кричить малий, ніби коза на розп’ятті, з усіх сил старається; думає, може, змилуються. Е, ні, зустрічає мати з лозиною. Хрестить непокірного сина, сама плаче і сусідам жаліється:

— В кого воно вдалося, убоїще! Вірите чи ні: зроду таке неприкаяне. Тільки від цицьки одірвалося — і вже навтьоки. Як рачки лазило, залишила в хаті одного. Вертаюсь додому — нема дитини! Ми б’ємося, ми шукаємо: пропало і все! І що ви думаєте? Під піч залізло! Аж на другий день знайшли… Отаке нещастя маю!

Вичитає Льоньці мати, витре хустиною сльози, а тоді — сапку йому в руки і веде на город:

— Дивись, ледащо: оце кукурудза, а це — мишій. Де густий бур’ян, нагнись, спина не трісне, руками зривай…

Цюкає Льонька сапою так-сяк; що там під ногами — мишій чи кукурудза, — не дуже додивляється, бо очі самі пнуться до саду, до старої груші, яка аж до неба піднесла зелену шапку. І вже чує — лоскітливий вітерець стиха нашіптує пісеньку:

І сам не помічає, як ноги — диб-диб-диб! — несуть його вниз, до річечки.

Коли раптом, наче грім:

— Ти куди?!

Відразу пізнає Льонька — братова рука! Тільки вона так цупко хапає ззаду за штанці і, як би малий не викручувався, неодмінно приводить до рідного порога — великої кам’яної плити, що лежить тут бозна з якого часу.

О, скільки Льоньчиних сліз оросило цей камінь! Шкода, висихають одразу, а то налилася б ціла калюжа. Може, пожалів би тоді Валько молодшого брата, погладив би по голівці… Еге ж, погладить! Он уже вірьовку дістає. Зробив зашморг і — раз! — накинув на братову ногу, а другий кінець — до одвірка, на гачок.

— Припнув, як теля, еге? — питає Льонька крізь сльози.

— Як порося, — уточнює брат.

— І що з того буде?

— А буде діло. Ось тобі картопля, ніж — шкреби! Та швиденько! А то…

Льонька взяв одну картоплину, розігнав до неї ножа, та так і не чикнув: дивись, яка чудернацька виросла! Ніби чоловічок. І голівка є, і живіт. Аби ще ніжки зробити — із палички.

Жаль йому таку картоплину різати, взяв іншу, а вона теж химерна — на верблюда схожа. Отак, не кваплячись, риється Льонька у відрі, відкладає набік найцікавіші бульби.

— Ти що, заснув? — гримає Валько.

Ой же вреднющий! Розпалює плитку, а сам зиркає скоса на малого. Немає спокою Льоньці від