Джонатан СВІФТ
МАНДРИ ГУЛЛІВЕРА
Роман
Частина перша
Подорож до Ліліпутії
Розділ I
Автор повідомляє дещо про себе, свою родину та перший потяг до подорожей. Після кораблетрощі він рятується вплав і благополучно дістається берега країни ліліпутів. Його беруть у полон і відвозять у глиб країни
Мій батько володів невеликим маєтком у Ноттінгемширі. Я був третім із його п’яти синів. Коли мені виповнилося чотирнадцять років, він влаштував мене у коледж Еммануїла в Кембриджі,
[1] де я відбув три роки, як і належить, віддаючись заняттям; однак навіть незначні витрати на моє навчання були непосильними для скромних батькових статків, і тому мене віддали на навчання до містера Джеймса Бетса, відомого лондонського хірурга, де я й провів чотири роки. Незначні кошти, які часом надсилав мені батько, я витрачав на вивчення навігації та інших галузей математики, корисних для людей, які збираються подорожувати, тому що я завжди вважав, що рано чи пізно мене чекає саме така доля. Залишивши містера Бетса, я повернувся до батька і вдома роздобув у нього, у дядька Джона та решти родичів сорок фунтів стерлінгів та заручився обіцянкою, що мені щороку надсилатимуть до Лейдена
[2] тридцять фунтів. У цьому місті протягом двох років і семи місяців я вивчав медицину, щиро вірячи, що вона знадобиться мені в далеких подорожах.
Невдовзі після повернення з Лейдена я, за рекомендацією мого поважного вчителя містера Бетса, влаштувався хірургом на судно «Ластівка», що ходило під командою капітана Авраама Паннеля. У нього я прослужив три з половиною роки, здійснивши кілька подорожей до Леванта
[3] та інших країн. По приїзді до Англії я вирішив оселитися в Лондоні, до чого заохочував мене містер Бетс, який порекомендував мене кільком своїм пацієнтам. Я винайняв частину невеличкого будиночка на Олд-Джюрі й за порадою друзів оженився на міс Мері Бертон, другій доньці містера Едмунда Бертона, панчішного торговця на Ньюгет-Стріт, за яку отримав чотириста фунтів посагу.
Позаяк за два роки мій добрий учитель Бетс помер, а друзів у мене було обмаль, то справи мої похитнулися. Ось чому, порадившись із дружиною та декількома знайомими, я вирішив знову стати моряком. Упродовж шести років я був хірургом на двох кораблях і здійснив кілька подорожей до Ост— та Вест-Індії, що трохи поліпшило моє матеріальне становище. Години дозвілля я присвячував читанню кращих авторів, давніх і нових, оскільки завжди запасався в дорогу книжками. На березі ж знайомився із традиціями та звичаями тубільців, вивчав їхню мову, що завдяки гарній пам’яті мені вдавалося дуже легко.
Остання із цих мандрівок вийшла не дуже вдалою, і я, стомлений морським життям, вирішив осісти вдома з дружиною та дітьми. Я перебрався із Олд-Джюрі на Феттер-Лейн, а звідти — до Уоппіна, сподіваючись на практику серед моряків, але ця надія не виправдалася. Після трьох років очікування на поліпшення власного становища я зголосився на вигідну пропозицію капітана Вільяма Причарда, власника судна «Антилопа», вирушити з ним у Південне море. 4 травня 1699 року ми знялися з якоря у Брістолі, і наша подорож спочатку була дуже вдалою.
Із певних причин було б недоречно обтяжувати читача докладним описом наших пригод у цих морях; достатньо сказати, що при переході в Ост-Індію страшною бурею нас віднесло на північний захід від Вандіменової Землі.
[4] Відповідно до спостережень, ми перебували на 30°2’ південної широти. Дванадцять чоловік нашого екіпажу померли від перевтоми та поганих харчів; решта були вкрай знесилені.
5 листопада (початок літа в цих місцях) стояв густий туман, тож матроси лише на відстані півкабельтова від корабля помітили скелю. Але вітер був таким сильним, що нас понесло просто на неї, і корабель розбився за лічені хвилини. Шістьом із екіпажу, зокрема й мені, вдалося спустити човна та відійти від корабля та скелі. За моїми розрахунками, ми йшли на веслах близько трьох ліг, аж поки зовсім знесиліли, бо були перевтомлені вже на кораблі. Тому ми віддалися на волю хвиль, і за півгодини човен зненацька перекинуло поривом вітру, що налетів із півночі. Що сталося з моїми товаришами, які пливли в човні, а також із тими, які знайшли притулок на скелі чи залишилися на кораблі, сказати не можу. Гадаю, що всі вони загинули. Що ж власне до мене, то я поплив навмання, гнаний вітром і припливом. Я часто опускав додолу ноги, але не міг намацати дна; коли я зовсім вже знесилився й не здатен був більше боротися із хвилями, то відчув під ногами землю, а буря тим часом помітно стихла. Дно у цьому місці було таким пологим, що мені довелося пройти близько милі, перш ніж я дістався берега; за моїми припущеннями, це сталося близько восьмої години вечора. Я пройшов ще з півмилі, але не зміг
