Тадеуш Доленга-Мостович
Кар’єра Никодима Дизми
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Хазяїн ресторану подав таперові знак, і танго урвалося на половині такту. Пара танцюристів зупинилася посеред естради.
— Ну як, пане директоре? — запитала щупла білява жінка, звільняючись з обіймів партнера і підходячи до столика, на якому напівсидів гладкий, мокрий від поту чоловік.
Хазяїн здвигнув плечима.
— Що, не годиться? — прощебетала білявка.
— Певно, що ні. У нього ж немає ні дригу, ні шику. Хоча б уже доладний був…
Підійшов танцюра.
Жінка уважно глянула на його благенький костюм, ріденьке, трохи кучеряве волосся кольору волоського горіха, розділене проділом посеред голови, на тонкі губи і дуже розвинену нижню щелепу.
— А раніше ви десь танцювали?
— Ні. Тобто, танцював, тільки серед своїх. Казали навіть, що добре.
— А де саме? — байдуже спитав хазяїн.
Кандидат на ресторанного танцюриста сумним поглядом обвів порожню залу.
— В своїх краях, у Лискові.
Товстун розсміявся:
— Варшава, голубе, не Лисков. Тут, любий пане, треба елегантно, з шиком, з фасоном. Скажу щиро: ви нам не підходите. Пошукайте собі іншої роботи.
Він повернувся на підборах і пішов до буфету. Білявка подалася до гардероба.
Тапер закрив рояль.
Невдаха-танцюрист ліниво перекинув через плече плащ, насунув капелюха і рушив до дверей. Його обігнав хлопчик-офіціант, несучи тацю з тартинками, і в ніс ударили пахощі їжі.
Вулиці заливало гаряче море сонця. Надходив полудень. Людей було мало. Танцюрист почвалав до Лазенок
[1]. На розі став, засунув пальці в кишеню жилетки і дістав нікельову монетку.
«Остання», — майнула думка.
Підійшов до будки з цигарками.
— Дві «Гран-прі».
Полічив здачу і безтямно причвалав до трамвайної зупинки. Якийсь дідок, спираючись на палицю, глипнув на нього затуманеними очима. Елегантна пані, тримаючи в руках із десяток пакунків, раз по раз виглядала, чи не йде трамвай.
Поряд нетерпеливився хлопець із книжкою під пахвою. Власне, то була не книжка, а тека в сірій полотняній оправі. Коли хлопчак повертався боком, там видніла пачка листів і ріжки багатьох карток, на яких звичайно розписуються про одержання кореспонденції.
Танцюрист дивився на хлопця і згадував, що отаку самісіньку теку носив і він, коли служив посильним у нотаря Віндера, ще перед війною, перш ніж стати поштовим урядовцем у Лискові. Тільки нотар завжди посилав листи в голубих конвертах, а в хлопчака у теці були білі.
Підійшла «дев’ятка»; не чекаючи, поки трамвай зупиниться, хлопець скочив на задню площадку, але зачепив текою за поруччя, і листи розсипалися.
«Щастя його, що сьогодні сухо», — подумав недавній кандидат на ресторанного танцюриста, дивлячись, як хлопець збирає листи. Трамвай рушив. Один лист посунувся по сходинках і впав на брук. Танцюрист підняв білий конверт і замахав ним услід трамваю. Але хлопець так пильно збирав решту листів, що нічого не помітив.
То був конверт із дорогого паперу, на ньому рукою було написано:
«Ясновельможному панові голові Артуру Раковецькому. Місто, Уяздовський проспект, 7».
Всередині (конверт був незаклеєний) лежала гарна, складена вдвоє картка. З одного боку на ній було надруковано щось по-французьки, з другого, певно, те саме — по-польськи:
«Голова Ради Міністрів має честь просити ясновельможного пана зробити ласку і взяти участь у рауті з нагоди приїзду його вельможності канцлера Австрійської республіки. Раут відбудеться 15 липня ц. р. о 8 год. вечора в салонах «Європейського готелю».
Внизу дрібненькими літерами додано: «Вбрання бальне, ордени».
Він перечитав адресу: «Уяздовський проспект, 7».
Віднести? Ачей, дадуть злотого чи два?.. Догнав — не догнав, а погнатись можна. Будинок № 7 — це ж за якихось кілька кроків звідси.
У списку мешканців навпроти прізвища А. Раковецького було вказано: квартира № 3, другий поверх. Танцюра піднявся сходами і подзвонив раз, потім удруге. Нарешті прийшов двірник і сказав, що пан Раковецький виїхав за кордон.
— Невдача.
Танцюрист знизав плечима і, тримаючи лист у руці, поплентався додому. Минуло з півгодини, поки він дійшов до Луцької вулиці. Скрипучими дерев’яними сходами виліз на п’ятий поверх, натиснув клямку.
В обличчя вдарила задуха тісної кімнати — дражливий запах підсмаженої цибулі та пригорілого жиру, сморід пелюшок, які сохли на мотузці. З кутка почувся жіночий голос:
— Зачиняйте двері, бо ще простудите мені дитину.
Чоловік щось буркнув собі під ніс, зняв капелюха, повісив на гвіздок пальто і сів біля вікна.
— Ну що, — знов обізвалася жінка, — ще не знайшли роботи?
— Ще ні…
— Ех, пане Дизма, даремно ви тиняєтесь тут. Казала ж я вам, що на селі, в провінції легше добути шматок хліба.
