Читаем онлайн «Диво» 5 cтраница

посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.

– Ви пробачте, – сказала, наближаючись до них, художниця, – і не подумайте, що ми нахаби. Але справді – жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.

– Всі слова зайві! – підхопив інженер. – Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!

Він побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.

– Беріть мій стілець! – похопився лікар.

– Дякую. Я підожду, – сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» – і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.

Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.

– Прошу, – розкланявся інженер, – каву ми вже п’ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.

– Якщо ви вже такий галантний, – сідаючи, сказала художниця, – то хоч би запитали нас про наші бажання.

– Читаю по очах, – бадьоро потер долоні інженер.

– Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка, – посміхнулася художниця. – Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.

– Він читає тільки Фолкнера, – обізвався Отава, – до того ж – в оригіналі.

– Так? – повернулася до нього художниця. – А ви?

– А я тут ні до чого, – сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.

– Він читає тією мовою, якою йому потрібно, – гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.

– І що ж ви читаєте? – не відставала від Отави художниця.

– Спитайте нашого поета. Читання – його спеціальність, – відбуркнув Отава.

– Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень, – відповіла художниця. – Ти не ображаєшся, Дімо?

– Сі-сі! – відповів поет.

– Москва – велике місто! – зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.

– Центр, – розвів руками інженер і підніс келишок, – прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.

– Ви що, – примружилася художниця, – лікар-кардіолог?

– Ні, лікар якраз я, – знову кинувся на виручку лікар, – а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…

– Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? – Художниця засміялася.

Але інженер не образився.

– У нас справді колективна робота, – сказав він, – але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київ! Прекрасне місто!

– І велике місто, – додав, зітхаючи, лікар.

– А хто з Києва? – спитала художниця.

– Отава, – пояснив інженер, – і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди – всі з Києва, ще, мабуть, від князів.

– Росли, як отава, – сказав Отава.

– То це ви там усі куполи золотом покрили? – спитала художниця.

– Без золота не можемо, – тим самим відповів їй Отава, – це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.

– Не знала, що потомствені кияни такі, – вдавано злякалася художниця.

– Якщо пити, то давайте. – Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп’ячі вихватки.

Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту. Її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.

– Тайко, – сказала вона до художниці, – тобі ж не можна так багато пити.

– А хіба це багато? – засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.

– Що це має означати? – спитала суворо художниця.

– Раз вам не можна, то навіщо?

– А звідки ви знаєте, що не можна?

– Ну, сказала ваша подруга.

– Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.

– Приємно, але однаково ви не пийте більше, – Отава наполягав, дедалі більше дивуючись своїй поведінці.

– А яке вам діло? – художниця гнівалася вже навсправжки.

– Таїсо! Сі-сі! – нагадав про себе поет. – Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі…

– Ти мені не подобаєшся, – обрізала його художниця, – і прекрасно знаєш про це!

– Ну, тоді… – Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед