Читаем онлайн «Маятник Фуко» 3 cтраница

металеві черепахи, що тяглися вервечкою по боках, були достатньо показними, аби повідомити кутикові ока про свою присутність. Я відступив уздовж нави у напрямку до виходу, і знову наді мною нависли ці погрозливі доісторичні птахи з проїдженого полотна та металевих дротів, ці підступні комахи, котрих якась таємна сила підвісила до стелі нави. Я дивився на них як на метафори мудрости, набагато значущіші й алюзійніші, ніж цього хотіло їх дидактичне призначення. Політ юрських комах та рептилій, алегорія довгих міграцій, які знов і знов відбував на землі Маятник; наче зловісні архонти з довгими дзьобами археоптериксів, мені назустріч опускалися аероплани Бреґе, Блеріо, Есно та гелікоптер Дюфо.

Так можна зайти до Консерваторії Мистецтв та Ремесел у Парижі, проминувши двір XVIII сторіччя, вступаючи до старої церкви абатства, що зараз уписується у вже пізніший комплекс, як колись у монастир. Заходиш — і тебе засліплює ця змова, у якій зійшлися горішній універсум небесних склепінь та хтонічний світ пожирачів мінеральних мастил.

Внизу простягається теорія самохідних екіпажів, велосипедів та візків з паровою тягою, з висоти нависають перші літаки; деякі експонати цілі, хоча й облуплені, поїджені часом, і в двозначному, напівприродному, напівелектричному світлі здається, що вони покриті патиною, лаком старої скрипки; від інших залишились кістяки, шасі, вивихнуті шатуни та важільці, що погрожують невимовними тортурами, і ти вже бачиш себе, прикутого до цієї диби, де ось-ось щось почне рухатися і длубати у твоїй плоті, аж поки не зізнаєшся.

А за цією вервечкою старовинних машин із поржавілою душею, колись рухомих, а тепер закляклих, немов символи технологічної гордости, яка вирішила відкрити їх для поклоніння відвідувачам, ліворуч — під охороною зменшеної моделі статуї Свободи, спроектованої Бартольді для іншого світу, а праворуч — під охороною статуї Паскаля, відкриваються хори, де коливання Маятника увінчані страхітливим сном якогось хворого ентомолога — клешні, щелепи, вусики, сегменти, крила, лапи — кладовище механічних трупів, які, здавалось, ось-ось усі водночас прийдуть у дію — магніти, однофазні трансформатори, турбіни, перетворювачі, парові машини, динамо. А в кружґанку, поруч із Маятником — ассирійські, халдейські, карфагенські ідоли, велетенські Ваали з колись розпеченим черевом, нюрнберзькі діви з оголеним напоказ, наїженим цвяхами серцем, усі вони колись були двигунами аеропланів — страхітливий вінок привидів, які в благоговінні лежать ниць перед Маятником, так, ніби дітям Розуму та Просвітництва було присуджено вічно охороняти сам символ Традиції та Мудрости.

А знудьговані туристи, котрі платять свої дев’ять франків до каси, а по неділях заходять безкоштовно, повинні повірити, що літні добродії минулого століття — з пожовклою від нікотину бородою, із зім’ятими, засмальцьованими комірцями, чорною краваткою бантом, у сюртуках, пропахлих нюхальним тютюном, з потемнілими від кислот пальцями, із згірклою від академічних заздрощів душею, примари з водевілів, які зверталися один до одного «дорогий метре» — помістили ці експонати під ці склепіння через чеснотливе бажання нести освіту в народ, щоб задовольнити платників податків з простолюду та вшанувати славні долі й поступ? Та ні, Сен-Мартен-де-Шан був задуманий спершу як монастир, а відтак як революційний музей, як антологія найвигадливіших премудростей; ці літаки, самохідні машини, електромагнітні скелети знаходились тут, аби вести бесіду, суть якої все ще залишалася для мене незбагненною.

І хіба міг я повірити, як лицемірно твердив мені каталог, що це чудове починання задумали добродії з Конвенту, аби дати доступ масам до святині всіх мистецтв та ремесел, коли було так очевидно, що сам задум і слова, що його описували, належали Френсісові Бекону, який змальовував ними Соломонів Дім у своїй Новій Атлантиді?

Хіба мислимо, що лише ми — я разом з Якопо Бельбо та Діоталлеві — відчули істину? Того вечора я, можливо, міг би дізнатися відповідь. Мені треба було якимось чином залишитися в музеї після його зачинення і діждатися півночі.

Я не мав найменшої уяви, яким шляхом Вони увійдуть, — я підозрював, що через каналізаційну мережу Парижа якийсь закуток музею каналом пов’язується з якимось іншим закутком у місті, можливо, поряд із Порт-Сен-Дені — але я знав напевно, що, вийшовши звідси, з того боку увійти я б не зміг. А тому я був змушений, сховавшися, залишитися всередині.

Я спробував позбутися зачудовання цим місцем й оглянути наву холодними очима. Тепер я вже не прагнув екзальтації, я потребував інформації. Я подумав, що в інших залах буде важко сховатись від ока сторожів (перед зачиненням їм належить обійти зали, видивляючись, чи не принишк десь злодій), а тут, у захаращеній транспортними засобами наві, можна було б чудово влаштуватись як пасажир. Сховатися живим у якійсь мертвій машині. Ми вже занадто багато грали в різні ігри,