Читаем онлайн «Прірва для Езопа»

Сумасшедший украинский роман

Иначе и не назовешь этот неглупый микс, приятно непохожий ни на что другое в современной украинской литературе. Это первый роман киевлянки Натальи Кушнеровой — инженера, переводчицы и писательницы, — которая сейчас живет в Мюнхене. А посему знает то, о чем пишет. Пишет же она о Баварии. Текст построен как воспоминания слегка чокнутого персонажа, о котором так до конца и не ясно, человек он или кот. Чудо природы рассказывает, как было спасено от самоубийства двумя украинками, с которыми оно жило в замке, играло в бридж и философствовало. Причем, его историю мы узнаем из его тюремных записок, писанных ночами в ожидании приговора за череду убийств. Так что загляните в «Прірву»: этот роман — как ветер в библиотеке, разметавший педантично разложенные по полочкам разноцветные листки. Он собьет колымагу вашего ума с наезженной колеи и устроит проветривание в закоулках сознания.

Валентина Сорока

Важко вирішити, чи можна цей роман віднести до кримінального жанру. І хоч цей жанр став останнім часом більш різноманітним, такому майстерно-грайливому, захоплююче-вигадливому, витонченому, багатомірному твору затісно у його рамках. «Езоп» є тим рідкісним випадком, коли вже з першого рядка розпізнаєш надзвичайне мовне обдаровання — і те захоплення лишається до останнього слова, бо текст написано напрочуд добре.

Доротея Йоме, берлінське видавництво «Ойленшпігель»

Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа

Про (с)котів

Кожна здорова література має два типи несподіванок. Перша, коли відомий літератор раптом пропонує новинку, геть не схожу на нього попереднього.

Другий тип літературних несподіванок, коли мало- або й геть не знаний автор випускає книжку, котра одразу провокує підозри в містифікації — ну не може оце нікому не відоме інкогніто ОДРАЗУ написати ТАКЕ! Бо той твір водночас схожий і на літературну «владу», й на її опозицію, він виклично ексклюзивний і, разом із тим, має дивовижний запах традиції. І його, за всіх поверхневих алюзій, ніяк не можна ідентифікувати із жодним вільним каменярем.

З'ява таких літпровокацій подиктована не жорсткою культурологічною волею, а — сезоном грибів. Коли грибниці вільних каменярів нарешті переплітаються у несподіване й не видиме читацькому окові плетиво, накопичуючи енергію неомовленого, яка й дає життя мутантам, що на поверхні легалізують себе за норму.

До таких онтологійних несподіванок належить книжка Наталії КУШНЄРОВОЇ «Прірва для Езопа».

Роман має кримінальний сюжет, але не сподівайтеся, що на вас чекає окультурено-ошляхетнена Донцова. Бо, розкошуючи цією приємно-в'язкою, немов згущене молоко, прозою, ви наприкінці потрапите до тої ж пастки, що й її герой: «Якої трясці мені була та правда потрібна, ота смердюча й отруйна речовина?»

А знаєте, про що йдеться? Про сутність Жінки — про Жінку-істину та Жінку-правду («в романо-германських мовах бракує нюансу, притаманного мовам слов'янським, де крім „істини“, оперують іще поняттям правди, так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння „складної слов'янської душі“»)

Навчитися розрізняти Жінку-істину і Жінку-правду важливо, зрештою, лише чоловікам — бо вони нездатні сприймати світ чуттєво (як жінки), а потребують загорнути будь-яке явище перед тим, як його ковтнути, у словесно-логічну обгортку. Вся проблема — в рецептурі такого вербального протектора, і тут головний оповідник «Езопа» (ясна річ, чоловік) має справу зі «супротивом матеріалу». «Ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалась Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та благородна правда, що про неї мовиться словами». Фабула, що розгортається за таких умов, сама собою творить детективний сюжет.

«Езопа» можна собі уявити, як балачки поміж Кафкою, Булгаковим та Агатою Крісті (причому остання увижається в очіпку й під адекватнішим ситуації ім'ям Рогата Христя).

Відтак, достойники ніби граються у складання життєпису такого собі, за власним означенням, пасивного маргінала, що по одержанні постанови про примусове виселення із хижки десь у Баварській глибинці починає перейматися біблійним питанням: «Чому мене вигнали з раю?» Ця, за висловом Лоуренса, «дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка», перверзійно почувається напівлюдиною-напівкотом — щось середнє між Ґреґором Замзою з «Перетворення», котом Бегемотом з «Майстра і Марґарити» та котоподібним мсьє Пуаро. І хоча цей персонаж «завжди прокидався котом і ніколи не міг із