Читаем онлайн «Плетиво (Збірка віршів)»

Юлія Баткіліна, Марія Микицей Плетиво

#осіннє_плетиво

Юлія Баткіліна:

Це іржаве, напевно, листя, не золоте.

Давня Греція розповзається в порохи.

Чи знайдеться мені який-небудь Прометей

Чи принаймні один на світі сірник сухий?

Боги грецькі любили бійку й пиятику.

Що робити мені у осінь сумну таку?

Йдуть дорогами, хто додому не устига.

П’ють холодне, їдять холодне, нашвидку сплять.

Осінь, осінь, яка ж ти, матінко, дорога,

Необорна і неохопна сира земля.

Боги в Греції крали випивку і дівчат,

Не питайте, хто це почав, хто усе почав…

Історичне моє кіно натікає в день,

Що болить – то такий бадьорий народить міф.

І нічого-то не змінилося у людей,

Що придумали – то придумали не самі…

Тільки осінь, повзе в оселі, серця гризе.

Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей.

Марія Микицей:

Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей

І світло гаси – його як завжди по вінця

і холоду – теж,

що води несе через кожного з нас

Але я не про це

Твої вікна готичні й високі —

Їх вітражі за вітром знову летять

І вже не птахи і навіть не листя з високих смутних тополь

Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття…

Юлія Баткіліна:

Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття,

І що робити тоді?

Чи то рушник на весілля, чи драконячий стяг —

Та не пора для шитва, не час сидіти в гостях —

Настала осінь подій.

Виходиш в листя і дощ, під те небесне дрантя,

Яке на захід несе.

Тобі під ноги паде твоє найкраще життя,

Твоя найбільша печаль, твоє найкраще шиття,

І що залишиться? Все.

Марія Микицей:

І що залишиться? Все.

Що колись твоїм не було ніколи

Що на дні глибокім у трюмах століттями

Проростало рибами і гіацинтами

Перетікало з золота у порцеляну

З кольорів – у голоси найсолодші

тих

Котрі вже навіть ночами не сняться

Котрих вже давно забула

Чиї сліди навіть найтепліший пісок

І найчистіша вода не тримає.

Юлія Баткіліна:

І найчистіша вода не тримає.

Мене – немає.

Вогонь горить, доїдає дрова —

Бувай здорова.

Бувай здорова, і край багаття —

Ні слів, ні співу.

Бувай здорова, піди в латаття,

У річку сиву.

І найчистіша вода сховає.

Мене – немає.

Шукай мене за сто років, років,

Без карт і кроків.

Знайди мій слід – хай і другий, третій,

Знайди мій голос у очереті,

Знайди, як землю на тіні крає.

Мене – немає.

Марія Микицей:

Мене- немає

І це вже вкотре?

Чи знову вперше

Це я чи хтось на високім порозі

коневі гриву розкішну чеше

а козакові, що світ за очі,

в краї далекі

яким прощанням дорогу встелеш

і чим засієш?

І що зійде і чим зацвіте

Щойно треті півні тобі запіють

Юлія Баткіліна:

Щойно треті півні тобі запіють,

Щойно втретє зміниться охорона,

Залишай ці стіни, лишай це місто,

Не бери нічого.

Нічого

З речей,

Ніякого страху,

Ні зайвої голки,

Ні потрібної голки,

Ні друга, ні улюбленця, ні прощання.

І навіть спогади будуть зайві,

І навіть спогади про сам спогад.

А коли в тумані зникають вежі,

А коли тобі казана забракне,

І сусідської сварки,

І нещирих обіймів,

І скупого сонця —

Що тоді знайдеш?

Марія Микицей:

Що тоді знайдеш?

І чим заміниш життя колишнє?

Давай не бійся – де твої крила