Читаем онлайн «Дощовий світанок» 2 cтраница

треба добре зрозуміти,

Що коїлось тоді у ті роки. –

Як можна з каменем на серці, поруч жити,

Вищати вголос, чи мовчати, навпаки?..

ГОЛОДОМОР!.. – Страшне і чорне слово.

Та пам’ять тих років не згине у віках:

Скорботний дзвонів дзвін, в якому тане мова, -

Нема вже більше слів, і сил нема в руках.

НЕМА, нема, нема, - де хліба взяти?..

Родюча скрізь земля, та всюди недорід. -

А може слід було, навколішки всім стати,

І Хрест Святий на груди, покласти було слід?

Вклонитись до землі, по гордість приховати,

Нечисту думку вголос, нікому не казать.

Селянський дух, життя, навкруг не плюндрувати,

І матір Землю рідну, всім серцем вшанувать?..

І день, і ніч у полі,

Коли ідуть жнива.

У хлібороба долі,

Іншої нема!..

ХЛІБОРОБ наш батечко, у сімнадцятому році,

Тільки як з «германської» додому вже прийшов,

Зразу став із бідними на червонім боці,

Гвинтівку «трьохленійочку», узяв у руки знов.

Обіцяв селянину земельки рідній, досхочу,

Самий найчервоніший, Ленін-більшовик!

Хтось вже був у захваті, а хто був у розпачі,

І здійнявся навкруги, несамовитий крик:

«Чернь ви низько роджена!.. – паничі вищали,

… Рівенства плебеї, вам ще подавай!..

Ви на землю нашу, роти пороззявляли,

Буде вам на цвинтарі, по два метри, вкрай!..»

А ЧИЯ вона земелька?.. - Бог один і знає:

Того панича, який тільки їсть і п’є?..

Чи того, хто її зранку, й до зорі кохає,

Укладаючи всі сили, у життя своє?

Хто із самого дитинства ріс у чистім полі,

Із духмяним вітерцем, із дощем вночі,

Хто без неї, як без серця, без душі, без волі, -

Чи зможете це відібрати, ляхи-паничі?..

ЗЕМЛЯ дечавіла, поки з панами бились,

Хто її родючу, рідну, голубити міг?

Над дикими могилами, чорні круки вились,

Багато хто за правду, в неї рідну ліг.

… Хто знає правду тую, яка усіх з утішила б,

Щоб кожен ц нею згодився, й сусіда зрозумів?

Щоб життя наше, людське, - покращала, поліпшила,

Без ненависті й заздрощів, кожен поруч жив?..

УРА, ура, ура, - і руки зголоднілі,

До плуга прикипіли, що землю обробляв.

Втерши рукавом, чоло своє спітніле,

Хлібороб наш, батечко, до землі припав.

Недоспавши ніченьку, не доїв сніданку,

Їде в поле батечко, щоб вкинути зерно,

У земельку теплу ту, зігріту сонцем зранку,

Мозолястій долонею, щоб росло воно.

І ДНЯМИ, і ночами, у хвилюванні, ждучи,

З поглядами вгору, дощика чекав.

У великих радощах, під дощем ідучим,

Дивлячись на ниву, він пісень співав:

Про її кохану ту, рясно потом вмиту,

Про здобуте у боях, право на її,

Про селянську душу, як на вітру відкриту,

І щасливу долю, на своїй землі!

СИНА свого первістка, у полі ти роджала.

Була пора спекотна, - саме були жнива.

Пуповину синові сама перев’язала,

І йому пелюшками була м’яка трава.

Ті дитячі ніженьки… Свої перші кроки,

По ріллі, за плугом батьківським робив.

Запам’ятав на все життя свої дитячі роки,

І холодний смак роси, що по ранку пив.

Добре все, і гарно як, - ген, душа радіє!

Навкруги своя земля, і вона бере.

Доглядати вже її, він, хазяїн, вміє,

І тепер її родючу, ніхто не відбере…

НА ТОЙ час у селах багато було різного:

Хто до кривавих мозолів, землю голубив.

А хто із самого ранку, до вечора пізнього,

Блукаючи по вулицях, лише чоботи бив.

За землю, з паничами селяни з честю билися,

З зірками на будьонівках верталися в село.

Хто із жадністю до неї, до землі вчепилися,

А у кого і любові, до неї, не було.

Поділилося село: є бідні, є багаті… -

За яку ж тоді