Читаем онлайн «Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота» 2 cтраница

чи робленої ласкавости. Він з’їсть, подивиться на вас холодними, розумними очима, а потім вилижеться чистенько й піде собі спати, чи теж кудись на мандрівку за своїми ділами.

Та багато про те писати. Якби я мала змогу, розказала б я вам про Сойку, кицю мого дитинства, ледаря Піці, що їздив з нами на село, на вакації, про Бою, наймилішу кицю Старого Пана, що сиділа на сторожі, коли він лежав у домовині і йшла за ним аж до кінця. Навіть, якби я мала змогу, розказала б вам про моє знайомство з «Котиком в чоботях» — великим сибірським котом, що високо на горбах острова Каталіна разом зі мною дивився на срібно-сірі хвилі Пацифіку, щоб зараз же кинутися до війни з другим котом і з псами. Та ледве…

Тож хай оце тепер Джіґа й її синок Бицьо не здивують вас. Вони приходять до вас з дому і несуть вам спогад про ваших любимців. Так багато з вас покинуло їх там, і не вони вас, а ви їх зрадили, байдуже: чи були це коти чи пси. Очевидно, ви не могли їх везти з собою, бо, імовірно, ви мусіли б їх, як Віра Стрільчук, покинути в дорозі. Проте й нині вам жалко їх і нині ви дали б багато, щоб мати їх при собі.

Може тому, з вірности їхньому спогадові, ви тепер не придбали собі ні кота ні пса. Вони для вас рівнозначні з вашим справжнім домом, там за океанами, за суходолами. І хоч і тут маєте власний дім, проте здається вам, що це тільки часово і що завтра жде вас мандрівка. Прийшлось би знову їх покинути…

Тож, нехай заступлять вам їх: Джіґа, прудка й весела киця, її чотири меткі й потішні валочки-синочки і Бицьо.

Він передусім.

Софія Парфанович

Перша частина У домашньому затишку

Розділ I Каштани розцвітали

Віра Стрільчук йшла Пелчинською вулицею й усміхалася: до синяви неба, старого львівського бруку і дороги, що котилася по гранітних кубиках. Нею гуркотіли вози, коні вистукували прадавній ритм копитами. Хто ж знає: може ритм древніх воїнів, що на спинах рвучких коней відбували далекі походи зі сходу — аж он тут до межового городу Русичів. Вози великі, вантажні, не були нині виповнені збруєю ані воєнним знадіб’ям, тільки харчами й іншою потребою міста. І котилися з грюкотом по камінній дорозі.

— Трамвай дзвонить, не бійся! — до когось заговорила Віра.

В кишені заметушилось щось і з неї показалася мала чорна голівка й сірі налякані котячі очка.

— Не бояло маленьке — пестливо говорила Віра — то такий великий, червоний трамвай. Він — не кусає, ані не гавкає навіть.

Віра засміялася сама до себе і додала: але скреготить по рейках і дзвонить як скажений.

Невідомо чи малі сірі очка зрозуміли, що немає небезпеки чи теж зі страху пірнули знову вглиб кишені.

Трамвай заскреготів і лагідним луком скрутив у напрямі Вулецької. Коні клацали копитами і день котився у стіп Цитаделі. Ясний вчасно-літній день.

— Дітьми ми бавились у ваших стіп. Ще тоді коли ми, як оте котеня, не розуміли нічого і певно такими ж настрашеними оченятами дивилися на світ. І потім, коли вже гралися м’ячем і стрибали понад мотузок. Або: кляси. На одній нозі з одної в другу. Здається, що камінчик кидалося наперед.

Каштани стояли в цілій пишноті могутнього росту — їхнє соковите молоде листя повернуло долоні назустріч синяві й сонцю, білопінні, рожево-надихані свічі квіту стриміли в теплоту горбовинного повітря на Цитаделі. У стіп тих вікових каштанів дрімали сон історії червоні касарні.

— Виглядають, як хлопячі іграшки, висипані з коробки: червоні мури, дугасті брами, зводжені мостики, вали з трави чи теж розмальовані на зелено на твердому папері. А перед касарнями похожають малі, олов’яні вартові. Рушниця на плечі, відміряний крок: раз, два, раз два, раз два! Але з касарні виходить пан генерал, може такий же олов’яний. Вояк стояв на позір, вони всі мабуть в наполеонських уніформах…

... олов’яні жовнірики нашого дитинства…

— якже скоро іграшкову війну замінила справжня!

— сірі австрійські жовнірики припняли жовтоблакитну ленточку, на крісі появився левик, і на Цитаделі була справжня війна.

Віра пристанула й дивилася крізь зелень старовинних дерев на мури касарень. На них ще й досі видніли щерби від куль, навіть вирви від Гранат.

— Добре, що їх залишили. Так твердиня виглядає на справжню.

Ляльковість пірнула в минуле дитячих іграшок. Твердиня стала дійсністю, війна святою справою, а каштани: вікові. Їх ніхто й ніщо не займав. Оце цвіли білопінно, рожевонадихано й славословили життя, і благословенна синява сміялася золотом раннього літа.

Котеня знову заметушилося в кишені та стиха нявкнуло.

— Не бояло маленьке, зараз будемо в хатці. Нема там мами, але буде молоцьо і м’ячик і тепле, м’яке лізьо — приговорювала Віра, заглядаючи до кишені. Сірі котячі очка дивилися зі страхом, маленька губка відчинялася та замикалася, показуючи ряд