Оксана Білозір, Валерій Чабанний
Навіки разом! За принципом Папандопуло
Чи є взагалі в Україні спеціалісти із зовнішньоекономічних питань?
Навіть цілком очевидні речі не беруться до уваги, як у випадку безмитної торгівлі між країнами ЄЕП. У Росії нафта і газ продається своїм підприємствам за ціною, вдвічі меншою, ніж українським. Відтак, враховуючи, що собівартість енергоємкої (металургійної, хімічної, коксохімічної, скляної, машинобудівної тощо) продукції в Росії значно нижча від аналогічної продукції в Україні, російські виробники матимуть абсолютну перевагу на українському ринку. Україну просто завалять російською продукцією, розваливши при цьому остаточно діючі підприємства, які ще не захоплені українськими олігархами.
Що спільна економічна діяльність є від лукавого, говорить той факт, що у недалекому 1997 році вже були напрацьовані урядами двох країн угоди, за якими встановлювалися справді рівноправні економічні відносини, проте, на відміну від України, російська Дума відмовилася їх ратифікувати.
Подальші події розгорталися вже як на полі бою, лише баталії мали економічну термінологію: ПДВ, численні квоти, ввізні мита, антидемпінгові розслідування — все для того, щоб Україна проміняла свій історичний вибір на газ і нафту, на труби Новомосковського заводу, який належить найближчому оточенню президента, та ще на безліч товарів — подразників для олігархів.
Події останніх днів — безпрецедентне підвищення у 2,5 рази тарифів на перевезення українських вантажів російською територією та зменшення квот на імпорт українських труб великого діаметру, у яких Росія сама відчуває велику потребу, лише зайвий раз засвідчили про грубий економічний тиск на Україну щодо прискореного вступу її до ЄЕП.
Відтак вже стало прикметою часу застосування до України недружніх акцій і навіть ультиматумів з боку Росії після кожної зустрічі президентів віч-на-віч.
Ні чим не спровоковані економічні санкції призвели до значного звуження російського ринку для українських товарів, що спричинило утворення великого негативного сальдо у двосторонній торгівлі.
Приклад зневажливого ставлення до України і порушення елементарних норм конкуренції на міжнародному ринку проявляється всюди, де російські експортери зустрічають незалежних українських виробників.
Так, за інформацією “Укрінтеренерго”, у проведеному тендері на реконструкцію ТЕС у Наджибії (Ірак), коли вже всі учасники поздоровляли українську компанію з майбутньою перемогою, яка запропонувала сучасний проект, в Іраку “десантувалися” високі російські урядовці і депутати Державної Думи. Внаслідок масованого лобіювання Багдад обрав російський проект, вартість якого значно перевищувала ціну, запропоновану Україною, а термін будівництва помітно збільшувався.
Ще більш показовим було блокування Росією поставок в Індію українських танків Т-84 та зрив підписаних Україною угод про постачання танкових двигунів, які спроможні працювати у 55-градусну спеку і переважали російські за всіма параметрами.
Щоб усвідомити небезпеку Росії як зовнішньоекономічного партнера, досить ілюстрації її “толерантності” з найбільш близьким їй партнером — Білоруссю, яка виборола за останні роки декілька тендерів у Республіці Перу на поставку 52 літаків Су-25 і Міг-29 перуанським збройним силам. Ці поставки здійснювалися всупереч жорсткій протидії Росії, яка застосовувала постійні погрози на адресу обох країн і шантажувала відмовою у продажу і Білорусі, і Перу запасних частин до цих літаків.
Аналогічний тиск чинився і в питаннях поставок Білоруссю новітніх самохідних зенітних ракетно-гарматних комплексів “Тунгуска”, ЗРК 8А-19 і 8А-15 (“Тор”). Однак Білорусь, на відміну від України, уміє захищати свої національні інтереси.
А чого варте так зване стратегічне українсько-російське співробітництво в авіаційній галузі?
Здивування викликає проект створення російсько-американського регіонального літака сімейства RRI, розрахованого на 60, 75 і 95 місць, за участю потужної американської фірми “Боїнг”, яка здатна нарощувати обсяги у геометричній прогресії. І це у той час, коли на усіх рівнях російська сторона декларувала зацікавленість саме у новітніх українських літаках для місцевих авіаліній — Ан-140, виготовлення яких розпочалося не тільки в Україні, а й за українськими ліцензіями в Росії.
Це також стосується українського сучасного реактивного регіонального літака Ан-74 ТК-300, який може використовуватися як для перевезення пасажирів, так і у вантажно-пасажирському варіанті. Обидва літаки вже проявили свої високі якості і за всіма параметрами переважають російсько-американський проект, про що свідчать регулярні замовлення від російських авіакомпаній і авіакомпаній іноземних держав.
Третій літак із цього ряду — найновіша харківська модель Ан-148, яку будуть виготовляти Харківський і Воронезький авіазаводи, проте, з наданням ексклюзивних прав