Дзеркало
На перший погляд, у тому дзеркалі нічого особливого не було. Звичайнісінький ширвжиток. Придбала його баба Настя тоді, як ми в неї ще не прописаними жили. Хотіла стара потішити онуку, себто мою дружину Лерку. Таки потішила. Мали чудову нагоду брати на кпини бабин смак, її повне нерозуміння естетичних принципів умеблювання сучасної квартири. Робили це спочатку тихенько, бо були ще не прописаними на бабиній жилплощі.
Потім прописалися. Невдовзі бабин ветхий будиночок було знесено, і ми одержали окрему трикімнатну квартиру з відокремленим санвузлом. Хотів, було, я залишити при переїзді те страховинне, ширвжиткове дзеркало. Баба Настя не дозволила. Навіть образилася чомусь, коли ми щиросердно виклали їй наші міркування.
Так дзеркало залишилося у нас, а баба Настя скоро померла.
Її смерть і деяке зростання матеріальних можливостей (крім дзеркала, трикімнатної квартири, залишилися ще її заощадження) відкрили перед нами горизонти пошуку в царині сучасного інтер’єру, себто умеблювання. Але ми не поспішали, навіть питання збільшення нашої родини було підкладено. «Спочатку арабський спальний гарнітур, а потім уже діти!» — рішуче проголосила Лерка. Я з нею погодився, хоч мені здавалося, що дитячу проблему можна вирішити й без спального гарнітура.
Придбання кожної нової речі ставало справжнім святом у нашій маленькій дружній родині. Які то були свята! Спочатку ми з Леркою оглядали річ з усіх боків, тішилися, наповнювалися враженнями від неї по самісінькі вінця. Потім на оглядини запрошували найближчих родичів і друзів. За ними приходили родичі далекі й просто приятелі. Нарешті збиралися мої та Лерині співробітники. Нове придбання, мов патокою, вкривалося їхніми зітханнями, захопленнями, заздрісними вигуками та починало світитися зсередини особливим, ні з чим не зрівняним світлом.
Ми з Леркою критично ставились до тих захоплень, зітхань і заздрісних вигуків. Відчували — необхідна та остання крапка, та неповторна фарба, які роблять мистецький твір справді унікальним. Що це мало бути, ми ще не могли визначити. Кришталева люстра? Біле ведмеже хутро на підлозі коло спального гарнітура? Стародавня ікона? Зібрання творів Олександра Дюма-сина? Квадрофонічний програвач?..
А дзеркало, відсунуте в найдальший куток, поки що залишалося серед нашого модерного інтер’єра. Для контрасту. А може, й справді як згадка про бабу Настю. Ми ним не користувалися, не заглядали в нього аж до того дня, коли був нарешті придбаний розкішний письмовий стіл. Про такий стіл я давно мріяв. Його відсутність заважала мені взятися за написання чогось справді оригінального, глибокого, інтелектуального.
Довелося дзеркало пересувати на інше місце. Я подумки лаяв себе за нерішучість, за те, що досі мою квартиру «прикрашає» ця неоковирна споруда, яка псує сучасний інтер’єр. Спітнілий та захеканий, я випадково зазирнув у синю глибінь бабиного дзеркала. Спочатку навіть не зміг осягнути того, що побачив, а якщо вже бути точним, того, чого я там не побачив. А не побачив я в дзеркалі самого себе.
Усе — меблі, килими, люстри, кольоровий телевізор, повне зібрання творів Еміля Золя і німецького реакційного філософа-ідеаліста Канта — спокійнісінько віддзеркалювалося в бабусиному подарунку, а от мене, досить-таки показного сорокап’ятирічного мужчини, в дзеркалі не було.
Я смикнув себе за борідку, сподіваючись, що це мені привиділося. Та від того смикання нічого не змінилося. Рукавом спробував протерти дзеркало від пилюки, але наслідки теж виявилися маловтішними.
Повірте, я людина тверезих поглядів на життя, спокійна, врівноважена, анітрохи не забобонна. Але в ту хвилину мені стало моторошно. Навшпиньки вийшов з поля зору дзеркала. Потім, мов кіт на здобич, кинувся на попередив місце… Дарма. Дзеркало не реагувало на мої стрибки.
І тоді, настрашений, я закричав: «Лерко!» і Лерка, моя кохана дружина, трохи обважніла за п’ятнадцять років нашого подружнього життя, вибігла з кухні й здивовано втупилася в пополотніле обличчя свого переляканого чоловіка.
— Що з тобою, Пашко? — спитала вона ніжно. — Чого ти верещиш, мов голодне порося?
А я стояв і нічого не міг їй пояснити, тільки тицяв пальцем у дзеркало.
Вона підійшла, стала поруч зі мною і… теж нічого в дзеркалі не побачила, тобто вгледіла те, що бачив я. Лерку воно теж відмовилося віддзеркалювати.
— Ой! — писнула дружина. — Що б це значило?!
Що їй відповісти? Як я міг пояснити цю дивовижу, коли й сам нічого не розумів.
— То все твоєї чортової баби штучки! — спромігся я нарешті хоч на яке-небудь пояснення. — Давно треба було його викинути. Так ти мені все про якусь повагу до спадщини минулого торочиш.
— Не треба, Пашко, — пригорнулася до мене Лерка. — Не чіпай баби Насті. Вона була доброю і любила нас. А дзеркало можеш хоч сьогодні викинути.
Тепло Лерчиного тіла подіяло на мене підбадьорююче, повернувши здатність до тверезого мислення. Я вже з цікавістю