Читаем онлайн «Щоденник однієї зради» 3 cтраница

втрачати? Він береться за демонічну фігурку на дверному кільці й стукає — раз, два, три; так-так-так. Нічого, ніхто не відчиняє. Повертається й налаштовується вже йти геть, коли на вулицю вискакує якась бабця. Її хирляве тільце бовтається в широкій спідниці, а з-під хустки вибивається сиве волосся.

— Когось шукаєте?

— Ем... кира Анестиса, власника таверни. — Виглядає спантеличеним.

— Кого? Він уже десять років як віддав Богові душу. Торік і дружина його померла. В Атенах, у дочки. А що вам від нього треба?

— Та взагалі нічого, — відповідає й пришвидшує крок. Не має настрою теревенити. Налягає на ноги, як побитий пес.

Кир Анестис... Отут, на першому поверсі була його таверна. Три літа промайнули в ній. Кожна страва —гастрономічна подорож у вже забуті секрети острівної кухні. Навпроти, на пагорбі, буквально за два кроки була його комора, у якій колись зберігали збіжжя, а потім перетворили на кількаденний, досить пристойний, прихисток для студентів. Ззовні поставили похідний душ. Рушає туди. Завмирає на місці, бо там, де колись була комора, зараз лише її руїни. Цегла впереміш з балками. Руїни, усе — самі руїни. А за ним, там, де були грядки кира Анестиса, його кабачки, його баклажани, його помідори, — усе поросло травою, потонуло в кущах і колючих реп’яхах. Розвертається.

Заходить у першу ж таверну, яка трапилася біля моря. Відмовляється від традиційних грецьких страв, які пропонує офіціант, відчуває огиду до його улесливості, усіх цих вишколених дякую та звісно, пане. Якщо б він мріяв про субординацію, пішов би до війська. Замовляє щось перекусити нашвидку: козячий сир, картоплю, салат зі щириці. Розраховується й іде. Вертається до «Вітряка» так, наче його хтось переслідує. Острів’яни невідступно стежать за ним увесь час, поки він у своїй лляній сорочці вештається вулицями, сидить у таверні, дивиться довкола, мов ошелешений. Цілком зрозуміло, що б він не робив, його голова зайнята іншим. Навіть коли він зникає з поля їхнього зору, у них виникає відчуття, що він отам, бреде провулком, їм здається, що вони бачать, як вітер напинає біле лляне полотно й у ньому метляється його фігура.

2

Причиняє за собою двері. Весь світ лишився ззовні. Людські голоси, сюрчання цикад, крики чайок зникають. Світло, таке пряме й безжальне, б’ється в зовнішні стіни, повзе по гіпсових прикрасах, черепиці, вишукуючи тріщини, пустоти, щоб залізти в кімнату. У нього з’являється враження, що він чує його приглушене бурмотіння, схоже на звук хвиль, які лижуть край землі. Провалюється в мовчанку своєї самотності, наче занурюється в небуття. Зі звуків — лише шашіль, що методично точить стіну, та вітер, який свистить у віконницях. Лягає вдягненим на ліжко. Валіза лежить посеред кімнати нерозібрана, там, де він її кинув. Зазвичай розпорядок дня для нього є річчю імперативною. Цьому його навчила археологія: ведення щоденника, класифікування, типологізація. Будь-яке відхилення ламає весь лад, позначається на його фізіології серцевою аритмією з симптомами задишки.

За мить він зіслизає в сон, наче провалюється все глибше в клуби хмар і пуху. Летить сторч у провалля, тіло стає все невагомішим, аж доки зовсім не зникає, розвтілюючись, тече в простір несвідомого, у первинну немовлячу летаргію. Кажуть, коли спиш, уві сні проживаєш життя іншої, реальної людини. А коли днюєш ти, той бачить уві сні твоє життя. Десь така людина проживає у своєму сні страховинне життя Дукареліса.

Він спить тихо й сумирно, як жодного разу не спав за попередні шість місяців. І коли прокидається вже глибокою ніччю, тимчасово втрачає відчуття часу й простору. Хоче знову прогулятися до порту, щось перехопити; він страх який голодний. Виходить на вулицю й лише там усвідомлює, що світ довкола не живе в його ритмах, усе наглухо зачинене. Вогні крамниць і таверн давно згасли. Він дивиться на них зі свого пагорбка, мов на привидів, підточених хворобливою вологістю й неживих, розвертається на розі й іде назад. На порожніх вулицях ані душі, лише він, хто як проклятий натикається на свою тінь. Звідкись долинає шелест хвиль. Десь здалеку гавкотить пес. Він пам’ятає собачі кістки з нашийником, які знайшли в доісторичному кікладському похованні. Дивно, куди іноді тебе може завести думка, як несподівано вона збивається на манівці й витягує з Лети забуті образи новини й притрушені пилом спогади. Запитує себе, чи це не той самий пес зараз виє на його могилі? Може, і він в іншій епосі, відмінній від цієї, у якій насправді живе?

Зрештою, йому вдається продерти очі, закислі під час сну. Помічає з подивом, що вчора сталася якась халепа. Його лляне вбрання лежить зіжмакане, обтерте, схоже на купу ганчір’я. На голові катастрофа, волосся стоїть дибки, ніби позначаючи небесний хаос над головою. Добре, що жодній душі невідомо про його прибуття, ніхто не бачить його в такому жалюгідному стані.

Однак шлунок продовжує скаржитися, немов заіржавілий мотор, і він згадує, що у валізі має