Читаем онлайн «Полювання на мисливця»
- 123 . . . последняя (162) »
Станіслав
ВИШЕНСЬКИЙ
ПОЛЮВАННЯ
на
МИСЛИВЦЯ
Вірші. Хроніки. Есеї
Київ 2007
Виш енський С.О.
Полювання на мисливця: Вірші. Хроніки. Е сеї/
Передмова 1. Маленького. — К.: МАУП, 2007. —672 с.
ISBN 966-608-686-7
О б’єднати, здавалося б, непоєднуване —вірші, напівбіографічну прозу й світоглядні есеї - тільки й
мислиться у виданні, що його зазвичай називають
«вибраним». Ця книж ка - вибране: до неї ввійшли
вірші, що побачили світ у різних видавництвах про
тягом 1987 — 2005 р.р., та проза й есеїстка з книги
хронік «Метастази» (2003 р.). Одначе є в новому ви
данні досі не друковані вірші циклу «Соковита пус
теля». Окрім того, трилогії «Симфори» повернуто
первісну форму вільного вірша. Завершує книжку есей
«Готель на одне натхнення», який на початку 90-х
був опублікований у збірці «Альпініст на міражі» і
який є, сказати б, авторською післямовою до цієї (вже
третьої) спроби зібрати в одній книжці троф еї трива
лого і виснажливого «Полювання на мисливця».
В оформленні обкладинки використано
картину Моріса Утрімо «Завулок Kommen»
© С.О. Вишенський, 2007
© О.А. Баратинська, художнє
оформлення, 2007
© І.М. Маленький, передмова, 2007
© Міжрегіональна Академія управління
персоналом (МАУП), 2007
ISBN 966-608-686-7
ЕНЕРГЕТИКА РОЗТРІСКАНИХ ДЗЕРКАЛ
Є письменники (а особливо це стосується поетів, що торують
стежки новому образно-метафоричному мисленню), творчість
яких начебто не помічається ні критиками, ані літературознав
цями, ні розмаїтими рейтингами сучасної літератури, що визна
чаються «міфічними експертами», власне, в умовах України —
фахівцями у галузі того, що існує з досить-таки умовної точки
зору. А не помічається тому, що творчі пошуки таких поетів,
наче крилаті ракети, що летять надто низько над очеретами, відбу
вається поза межами досяжності радарів сучасного літературо
знавства, і може бути більш-менш адекватно окреслена лише на
наступному щаблі розвитку літератури. А вся трагедія і магне
тизм таких поетів полягає якраз у тому, що вони значно випе
реджують рівень сучасної їм «літературної техніки» й літера
турознавчої методології на кілька десятиліть.
Зрештою, Тарас Шевченко майже до своєї смерті залишався
дивним і малозрозумілим тодішній літературній публіці «мужланом в смушевій шапці», а Б.-І.Антонич й досі потрактовується
новітніми попсовими постмодерністами з точки зору добре ос
воєної ними дзвіниці балаганно-салонного маминого синка з хво
робливими нахилами до алкоголізму та сексуального збоченства.
Така ж доля чекала й Станіслава Вишенського, значення твор
чості якого для української поезії можна порівняти лише, напев
но, з впливом Б.-І.Антонича на поетів останньої чверті століття.
І то зі значними обмовками, тому що внесок С.Вишенського в
розвиток образно-виражальних засобів сучасної поезії й літера
тури як способу пізнавального мислення незрівнянно важливі
ший.
Що це за внесок, якраз і є завданням цих начерків на полях
«Змови дзеркал» та «Метастаз», яких українська критика та довкололітературна публіка вперто не помічає чи не здатна поміти
ти ось уже чверть століття. І не в останню чергу саме тому, що
розвиток нових образотворчих засобів є саме тією «сліпою зо
ною» сьогоднішніх літературних радарів, бо з часу небаченого
сплеску у цій царині в українській поезії початку XX століття та
у Б.І.Антонича — аж до раннього В.Стуса та українського постшістдесятництва й Нью-Йоркської групи (як його діаспорного,
значною мірою вихолощеного варіанту) у цій царині просто нічого
не відбувалося та й, власне, не відбувається і досі.
З цієї точки зору, після досі належно не оціненої нашим літе
ратурознавством «тихої епохи перемін» у творчості В.Голобородька, М.Воробйова, Т.Мельничука, В.Кордуна, Г.Чубая та інших
З
постшістдесятників у місячних затоках української поезії стоїть
мертвий штиль, бо в царині поетики, привнесення в неї нових,
раніше не притаманних їй рис, переважну більшість українських
вісімдесятників можна вважати лише більш чи менш вдалими
інтерпретаторами М.Зерова, Б.-І.Антонича, досягнень європейсь
кої поезії XX ст. чи попереднього, довго замовчуваного поколін
ня, одним з найважливіших представників якого, власне, є
С.Вишенський. ί лише в умовах тотального графоманського ста
ну сучасної літератури найбільш вдалі інтерпретатори з ухилом
до неокласицизму, фольклоризму, етнографізму чи європейської
поезії могли стати «пошанованими класиками» сучукрліту поряд
із надійно забронзовілими шістдесятниками, про яких з точки
зору розвитку поетики сказати просто-таки немає чого. Хіба що
повторити влучне спостереження одного з найталановитіших
постмодернових учнів С. Вишенського —Андрія Підпалого про
те, що «шістдесятництво з погляду як естетики, так і ідеології
було спробою створити «соцреалізм з людським обличчям» відпо
відно до модної в
ВИШЕНСЬКИЙ
ПОЛЮВАННЯ
на
МИСЛИВЦЯ
Вірші. Хроніки. Есеї
Київ 2007
Виш енський С.О.
Полювання на мисливця: Вірші. Хроніки. Е сеї/
Передмова 1. Маленького. — К.: МАУП, 2007. —672 с.
ISBN 966-608-686-7
О б’єднати, здавалося б, непоєднуване —вірші, напівбіографічну прозу й світоглядні есеї - тільки й
мислиться у виданні, що його зазвичай називають
«вибраним». Ця книж ка - вибране: до неї ввійшли
вірші, що побачили світ у різних видавництвах про
тягом 1987 — 2005 р.р., та проза й есеїстка з книги
хронік «Метастази» (2003 р.). Одначе є в новому ви
данні досі не друковані вірші циклу «Соковита пус
теля». Окрім того, трилогії «Симфори» повернуто
первісну форму вільного вірша. Завершує книжку есей
«Готель на одне натхнення», який на початку 90-х
був опублікований у збірці «Альпініст на міражі» і
який є, сказати б, авторською післямовою до цієї (вже
третьої) спроби зібрати в одній книжці троф еї трива
лого і виснажливого «Полювання на мисливця».
В оформленні обкладинки використано
картину Моріса Утрімо «Завулок Kommen»
© С.О. Вишенський, 2007
© О.А. Баратинська, художнє
оформлення, 2007
© І.М. Маленький, передмова, 2007
© Міжрегіональна Академія управління
персоналом (МАУП), 2007
ISBN 966-608-686-7
ЕНЕРГЕТИКА РОЗТРІСКАНИХ ДЗЕРКАЛ
Є письменники (а особливо це стосується поетів, що торують
стежки новому образно-метафоричному мисленню), творчість
яких начебто не помічається ні критиками, ані літературознав
цями, ні розмаїтими рейтингами сучасної літератури, що визна
чаються «міфічними експертами», власне, в умовах України —
фахівцями у галузі того, що існує з досить-таки умовної точки
зору. А не помічається тому, що творчі пошуки таких поетів,
наче крилаті ракети, що летять надто низько над очеретами, відбу
вається поза межами досяжності радарів сучасного літературо
знавства, і може бути більш-менш адекватно окреслена лише на
наступному щаблі розвитку літератури. А вся трагедія і магне
тизм таких поетів полягає якраз у тому, що вони значно випе
реджують рівень сучасної їм «літературної техніки» й літера
турознавчої методології на кілька десятиліть.
Зрештою, Тарас Шевченко майже до своєї смерті залишався
дивним і малозрозумілим тодішній літературній публіці «мужланом в смушевій шапці», а Б.-І.Антонич й досі потрактовується
новітніми попсовими постмодерністами з точки зору добре ос
воєної ними дзвіниці балаганно-салонного маминого синка з хво
робливими нахилами до алкоголізму та сексуального збоченства.
Така ж доля чекала й Станіслава Вишенського, значення твор
чості якого для української поезії можна порівняти лише, напев
но, з впливом Б.-І.Антонича на поетів останньої чверті століття.
І то зі значними обмовками, тому що внесок С.Вишенського в
розвиток образно-виражальних засобів сучасної поезії й літера
тури як способу пізнавального мислення незрівнянно важливі
ший.
Що це за внесок, якраз і є завданням цих начерків на полях
«Змови дзеркал» та «Метастаз», яких українська критика та довкололітературна публіка вперто не помічає чи не здатна поміти
ти ось уже чверть століття. І не в останню чергу саме тому, що
розвиток нових образотворчих засобів є саме тією «сліпою зо
ною» сьогоднішніх літературних радарів, бо з часу небаченого
сплеску у цій царині в українській поезії початку XX століття та
у Б.І.Антонича — аж до раннього В.Стуса та українського постшістдесятництва й Нью-Йоркської групи (як його діаспорного,
значною мірою вихолощеного варіанту) у цій царині просто нічого
не відбувалося та й, власне, не відбувається і досі.
З цієї точки зору, після досі належно не оціненої нашим літе
ратурознавством «тихої епохи перемін» у творчості В.Голобородька, М.Воробйова, Т.Мельничука, В.Кордуна, Г.Чубая та інших
З
постшістдесятників у місячних затоках української поезії стоїть
мертвий штиль, бо в царині поетики, привнесення в неї нових,
раніше не притаманних їй рис, переважну більшість українських
вісімдесятників можна вважати лише більш чи менш вдалими
інтерпретаторами М.Зерова, Б.-І.Антонича, досягнень європейсь
кої поезії XX ст. чи попереднього, довго замовчуваного поколін
ня, одним з найважливіших представників якого, власне, є
С.Вишенський. ί лише в умовах тотального графоманського ста
ну сучасної літератури найбільш вдалі інтерпретатори з ухилом
до неокласицизму, фольклоризму, етнографізму чи європейської
поезії могли стати «пошанованими класиками» сучукрліту поряд
із надійно забронзовілими шістдесятниками, про яких з точки
зору розвитку поетики сказати просто-таки немає чого. Хіба що
повторити влучне спостереження одного з найталановитіших
постмодернових учнів С. Вишенського —Андрія Підпалого про
те, що «шістдесятництво з погляду як естетики, так і ідеології
було спробою створити «соцреалізм з людським обличчям» відпо
відно до модної в
- 123 . . . последняя (162) »