РуЛиб - онлайн библиотека > Лондон Джек > Классическая проза > Буйний День

Читаем онлайн «Буйний День»

Джек Лондон Буйний День

Буйний День

Частина 1

Розділ I

Вечір у «Тіволі» видався нудний. Відвідувачів у великій кімнаті з рубленими стінами було небагато. Біля довгого прилавка стояло півдесятка людей. Двоє з них доводили один одному, що помічніше від скорбуту — настій з ялинових голок чи цитриновий сік. Сперечалися вони знуджено і раз у раз похмуро замовкали. Решта заледве звертали на них увагу. Біля протилежної стіни стояли столи для азартних ігор. Цього вечора за ними було майже порожньо. Костей ніхто не кидав. Один тільки чоловік грав сам із собою у «фараона». Рулетка не крутилася, а круп’є стояв коло грубки, що аж гуготіла, до червоного розжарена, і розмовляв із молодою чорноокою жінкою, ставною й гожою з лиця. Від Джуно до Форту Юкону всі знали її під прізвиськом «Діва». За одним столом троє грало в покер, але на дрібні марки й без ніякого захоплення, бо не було глядачів. Крізь відчинені двері в зад­ній стіні видко було, як у прибічній кімнаті три пари мляво танцюють під фортеп’яно та скрипку.

Проте Серкл-Сіті не був порожній та й грошей у ньому не бракувало. Як звичайно, там зібралися шукачі золота з Лосячого ручаю та з інших розсипищ. Літнє промивання дало людям чимало, і гамани в них повні були золотого піску та самородків. Клондайку тоді ще не було відкрито, і на Юконі нікому й на думку не спадало, що можна глибше копати та відігрівати мерзлий ґрунт вогнищами. Тому взимку роботи не було, й довгої полярної ночі люди ниділи мов у сплячці по таких таборах, як Серкл-Сіті. Час їм стягався дуже поволі й нудно. Гамани розпирало золото, а єдину розвагу можна було знайти тільки по шинках. І все-таки в «Тіволі» цього разу було не людно. Діва, стоячи під грубою, позіхнула на ввесь рот.

— Як тут не розворушиться — піду спати, — сказала вона, звертаючись до Чарлі Бейтса. — Що там скоїлось у таборі? Повимерли, чи що?

Бейте полінувався навіть відповісти і понуро крутив собі далі цигарку. Ден Макдональд, власник «Тіволі» та всіх його ігор, один із перших шинкарів на горішньому Юконі, теж понуро перейшов кімнату й зупинився біля грубки.

— Помер хто, чи що? — спитала його Діва.

— Та начебто, — відповів шинкар.

— То, либонь, усі вони там перемерли, — зробила висновок Діва й ще раз усмак позіхнула.

Макдональд осміхнувся й кивнув головою. Він уже намірився був щось сказати, коли враз надвірні двері розчинилися навстіж і до хати вступив якийсь чоловік. Морозяне повітря, що повалило за ним, від тепла взялося парою; вона обгорнула його до колін, постелилася підлогою й розтанула біля грубки. Знявши з кілка віник, він пообмітав сніг із мокасинів та довгих вовняних панчіх. Прибулець здавався б високою людиною, якби йому назустріч не вийшов і не взяв його за руку височенний франко-канадець.

— Здоров був, Буйний Дню! — привітав вія прибульця. — Далебі, радий тебе бачити!

— Здоров, Луї, коли це вас сюди занесло? Ходімо, вип’ємо та розкажеш мені все про Костяну річку. А, бодай вам, ну, здоров, здоров ще раз. А де ж твій товариш? Чом я його не бачу?

Від прилавка підійшов ще один здоровило і стиснув прибульцеві руку.

Олаф Гендерсон і француз Луї, що працювали вдвох на Костяній річці, були найдебеліші на весь край чоловіки, і новий гість, хоча тільки на півголови нижчий, здавався проти них недоростком.

— Здоров, Олафе! — сказав новий гість, що його названо Буйним Днем. — Тебе мені й треба, чуєш? Завтра мій день народження, і я думаю вас усіх повкладати! Чуєте? І тебе, Луї, теж не мину! У свій день народження я можу всіх вас поваляти! Чуєте? Ходім, Олафе, вип’ємо та й побалакаємо.

Від нового гостя в шинку неначе теплом війнуло.

— А, Буйний День! — скрикнула Діва, пізнавши його зразу, тільки-но він уступив у кімнату.

І похмуре Бейтсове обличчя раптом проясніло. Ден Макдональд попростував до трьох приятелів біля прилавка.

Разом із Буйним Днем у «Тіволі» враз повеселішало. Заворушилися буфетники, задзвеніли голоси, пролунав сміх. Скрипаль, визирнувши у двері, сказав піаністові: «Це Буйний День!» — і темп вальсу пожвавішав, танцюристи, ніби запалившись загальним настроєм, закрутилися немовби справді з охотою. Усі-бо здавна знали, що коли з’являвся Буйний День, ту ж мить зникала всяка нудьга.

Раптом обернувшись, він угледів молоду жінку, що стояла під грубкою й дивилась на нього палкими привітними очима.

— А, здорова була, Діво! — гукнув він. — Як ся маєш, Чарлі? Та що це з вами всіма скоїлось? Чого так понадималися всі, неначе труна не коштує тільки три унції? Ходімо, вип’ємо! Та ворушіться ж, непоховані мерці! Ідіть, труїться! Геть усі! Цей вечір мій! Я п’ю й гуляю! Завтра мені тридцять. Уже старість! Це останній вибух молодості! Друзі ви мені чи ні? Ну, горніть, горніть усі сюди! Стій, Девісе! — гукнув він до чоловіка, що встав був з-за фараонного стола. — Мені хочеться поспитати щастя. Побачимо,