Читаем онлайн «Держава» 3 cтраница

звичайно, не для кожної, а лише для порядної людини. Бо нелегко відійти в той світ, терзаючись острахом, що хоч і мимоволі, але обманув когось чи комусь збрехав або ж зостався боржником бога у складанні якихось пожертв чи людини стосовно грошей — володіння багатством якраз і відіграє у цьому велику роль. Але воно служить і багатьом іншим потребам, отож коли мова заходить про їхнє порівняння, я хотів би наголосити, Сократе, що для людини із здоровим глуздом багатство надзвичайно корисна й необхідна річ.

 — Гарні слова, Кефале, — сказав я у відповідь. — Але повернімось до того, що вже згадували, — до справедливості: чи ми маємо вважати її просто чесністю і поверненням кому-небудь взятого в борг, а чи однакові вчинки бувають то справедливими, то несправедливими? Візьму такий приклад: якщо б хтось отримав від свого друга зброю, коли друг був при повному розумі, а той, збожеволівши, вимагав би її назад, то погодьтеся, що в такому разі зброю не слід повертати, і за несправедливого вважали б того, хто б її повернув чи забажав би сказати щиру правду людині, що опинилась у такому стані.

 — Цілком слушно, — погодився Кефал.

 — Отже, неправильним буде визначення, що справедливість — це казати правду і віддавати те, що взяв.

 — Навпаки, Сократе, — втрутився в розмову Полемарх, — коли хоч трохи вірити Симонідові10.

 — Одначе, — промовив Кефал, — я полишаю бесіду на вас, бо мені вже слід потурбуватися про жертвоприношення.

 — Виходить, — сказав я, — Полемарх буде спадкоємцем і твоїх думок11?

 — Так, — відповів Кефал, усміхнувшись, і відразу ж пішов до жертовника.

 

VI. — Тоді скажи, наступнику Кефала в розмові, — звернувся я до Полемарха, — що саме з того, що сказав Симонід про справедливість, ти вважаєш слушним?

 — А те, — відповів він, — що справедливим є віддавати кожному те, що йому належить. Гадаю, що саме ці його слова просто чудові.

 — Звичайно, — сказав я, — важко не вірити Симонідові, бо він муж мудрий і божественний. Однак що він при цьому мав на увазі, ти, Полемарху, можливо, й розумієш, а ось я збагнути не можу. Адже очевидно, що він говорить про щось інше, аніж ми. Ми ж говоримо про те, чи слід повертати позичену річ її власнику, якщо він вимагає цього у стані божевілля, не зважаючи на те, що саме він і дав її у позику. Хіба ж не так?

 — Так.

 — Але ж ні за яких обставин не слід віддавати річ, коли її вимагає людина, яка втратила здоровий глузд?

 — Твоя правда, — погодився він.

 — Отже, Симонід мав на увазі щось інше, коли говорив, що справедливим буде віддати кожному те, що йому належить.

 — Звичайно, інше, присягаю Зевсом! — вигукнув Полемарх. — Він вважає, що друзі один одному повинні робити лише добро, а не зло.

 — Розумію, — сказав я, — коли хтось віддає позичені гроші, то він віддає не те, що винен, якщо брати й віддавати однаково шкідливо, і хай навіть той, хто приймає, й той, хто віддає, друзі. Може, скажеш, що так само говорить Симонід?

 — Певно, що так.

 — І що ж далі? Зокрема, ворогам, якщо доведеться, треба віддавати те, що їм належить?

 — Безумовно, — відповів Полемарх, — усе, що винен їм. А ворог ворогові, як на мене, завжди є боржником якогось зла12.

 

VII. — Отож Симонід, — сказав я, — за звичаєм поетів доволі туманно висловився, що ж таке справедливість. Він міркував, як видається, таким чином, що справедливо було б віддавати кожному відповідне. А назвав це належним.

 — Ти не згоден? — запитав Полемарх.

 — Присягаю іменем Зевса, — сказав я, — коли хтось поцікавився в нього: «Симоніде, якщо йдеться про відповідне й належне, то кому, власне, і що саме віддає мистецтво, яке називається мистецтвом лікування? Як ти гадаєш, що він нам на це відповів би?

 — Певна річ, — сказав Полемарх, — що тілові — ліки, їжу, пиття.

 — А що і кому — відповідне і належне — віддає те мистецтво, яке називається мистецтвом куховарства?

 — Приправи — для присмаку.

 — Нехай буде так. Тож кому і що слід віддавати, коли ми говоримо про мистецтво справедливості?

 — Якщо є потреба, Сократе, дотримуватися сказаного раніше, то це буде мистецтво приносити друзям користь, а ворогам — шкоду.

 — Таким чином, робити добро друзям, а ворогам — зло, саме це Симонід називає справедливістю?

 — На мою думку, так.

 — Тоді хто принесе найбільше користі друзям, коли вони захворіють, і зла — ворогам, якщо йдеться про хворобу і здоров’я?

 — Лікар.

 — А хто для мореплавців, зважаючи на мінливість моря?

 — Керманич.

 — А що ж справедливий? Яким вчинком і в якій справі він матиме змогу допомогти друзям і зашкодити ворогам?

 — На війні, співучастю в битві, принаймні так мені видається.

 — Припустимо, що це так, Але ж, друже Полемарху, тим, що не хворіють, лікар непотрібний.

 — Правда.

 — І тим, хто не пливе, не потрібно