Читаем онлайн «Чоловіки без жінок та інші оповідання» 3 cтраница

вузької коричневої пляшки, а сиві волосинки у складках шкіри на шиї похитувалися у ритмі ковтків. Вихилив усе до останньої краплі. Сонце світило весь час, поки він пив. Не такий уже й поганий день, врештірешт. Чудовий деньок. 

— Senta, caro!^[15] Рано о сьомій. 

Він кілька разів назвав юнака caro, і той нічого на це не сказав. Смачна марсала. Його очі заблищали. Такі деньки будуть тягнутися безкінечно. Все почнеться вранці о сьомій. 

Вони почали підійматися пагорбом назад, до міста. Юнак ішов попереду. Добряче вирвався уперед. Педуцці окрикнув його. 

— Слухайте, caro, а ви не дасте мені п’ять лір за мої послуги? 

— За сьогодні?  — спохмурнів юнак. 

— Ні, не за сьогодні. Заплатіть мені сьогодні за завтра. Я куплю все, що треба. Pane, salami, formaggio^[16], всіляку смакоту для нас. Для вас, для мене і для синьйори. Приманку для риби, блешню, щоб не самі хробаки. Може, роздобуду марсали. На все тільки п’ять лір треба. П’ять лір за мої послуги. 

Юнак понишпорив у кишенях і витягнув дві купюри по дві ліри і дві по одній. 

— Дякую, caro. Спасибі, — подякував Педуцці таким тоном, наче належав до клубу «Карлтон» і колега передав йому «Морнінґ пост». 

Оце справжнє життя. Досить з нього готельного саду, де розбиваєш вилами замерзлий гній. Життя розкривало перед ним нові обрії. 

— Тоді побачимось о сьомій, caro, — сказав він, поплескавши юнака по спині. — Рівно о сьомій. 

— Я не знаю, чи прийду, — відповів юнак, ховаючи до кишені гаманець. 

— Як то не знаєте? — перепитав Педуцці. — Я принесу блешню, синьйоре. Салямі, все, що треба. Для вас, для себе, для синьйори. Для нас трьох. 

— Я не знаю, чи прийду, — повторив юнак. — Скоріше за все, що ні. Я попрошу господаря готелю, щоб вас попередив. 

Мій старий 

Тепер я здогадуюсь, що мій старий мав би бути товстуном, одним із тих приземкуватих череванів, яких повно навколо, але він не став таким, хіба вже потім трохи набрав, хоч то й не його провина, він брав тоді участь тільки в перегонах із перешкодами і міг дозволити собі бути в тілі. 

Пам’ятаю, як він натягав прорезинену куртку на дві сорочки, а зверху ще товстий светр, і кликав мене бігати з ним перед обідом під палючим сонцем. Бувало так, що він проїдеться раз-другий на котрійсь із коняк з конюшні Раццо рано-вранці, тільки приїхавши з Турина о четвертій і відразу помчавши на таксі до стаєнь, а потім, коли все залите росою і сонце тільки починає пригрівати, я допомагаю йому стягнути чоботи, він перевзувається у кросівки, натягує на себе всі ті светри і ми вирушаємо. 

— Ходімо, малий, — квапив він мене, розминаючи стопи перед роздягальнею для жокеїв. — Пішли. 

І тоді ми починали бігти уздовж доріжки, він попереду, біглибігли, а потім повертали через ворота на одну з тих доріг, обсаджених обабіч деревами, що ведуть від Сан-Сіро. Коли ми вибігали на дорогу, я переганяв його, тоді озирався, він спокійно біг за мною, а коли я за якийсь час озирався ще раз, з нього вже лився піт. Він пітнів, але вперто біг уперед, утупившись мені у спину, а коли перехоплював мій погляд, шкірився й питав: 

— Дуже піт ллється? 

Коли мій старий посміхався, кожен, хочеш чи не хочеш, а всміхався у відповідь. Ми далі бігли у бік гір, аж поки мій старий не гукав: 

— Агов, Джо! 

Я озирався, а він сидів під деревом, замотавши шию рушником, яким перед тим обмотував собі пояс. Я вертався і сідав біля нього, він витягав з кишені мотузку й починав стрибати на сонці; піт ллється з обличчя, а він знай стрибає через мотузку в білому поросі, мотузка посвистує, сонце припікає, а він усе стрибає і стрибає на дорозі, то туди, то сюди. Як мій старий стрибав через мотузку, видовище було ще те. Він то крутив нею швидкошвидко, то повільно махав раз так, а раз так. Бачили б ви, як на нас часом витріщалися італійчики, які йшли мимо до міста з великими білими волами, що тягнули воза. Вони явно думали, що мій старий з глузду з’їхав. А він починав так швидко крутити мотузку, що італійчики завмирали як вкопані й не зводили з нього очей, аж поки не смикали за вуздечки, підганяли волів і далі йшли своєю дорогою. 

Я сидів отак, дивився, як він стрибає під розпеченим сонцем, і милувався ним. З ним було весело, працював він як віл, і до того всього так вертів тією мотузкою, що з лиця рікою лився піт, а потім перекидав мотузку через гілку, сідав коло мене й спирався на дерево, обмотавши шию рушником і светром. 

— До біса важко зігнати те сало, Джо, — казав він, а тоді відхилявся, заплющував очі й глибоко вдихав. — Не так, як замолоду. 

Потім він вставав і, поки ще не охолонув, біг назад до конюшні, а я за ним. Так він скидав вагу. Весь час хвилювався. Інші жокеї на коні зженуть скільки треба. Жокей втрачає десь із кілограм за кожен виїзд, а мій старий висох чи що і не міг скидати вагу без того бігу. 

Пригадую, як одного разу в Сан-Сіро італійчик Реґолі з конюшні Бузоні йшов через загін до бару випити