Читаем онлайн «Ігри Немезиди»

Джеймс С. А. Корі

Експансія. Ігри Немезиди : роман : Кн. 5 / Джеймс С. А. Корі ; пер. з англ. О. Мокровольського. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2024. — 480 с.

ІSBN 978-966-10-2052-7

James S. A. Corey, Nemesis Games. Book Five of the Expanse

Переклад з англійської
Олександра Мокровольського

П’ята книга «Експансії» Джеймса Корі розповідає про те, як розпався екіпаж славетного «Росинанта»: побрали троє з них відпустки на пару тижнів, а зійшлися — насилу! — знову місяців за два? Хіба гадали вони, які випробування доведеться їм пройти, аби повернутися до рідного корабля-домівки? Вириватися з полону в бунтівного крила поясан. Доправляти прем’єр-міністра Марса на Місяць. Рятувати життя – і не лише власне – опинившись у неабиякій тюрмі з дивною назвою: чи то Яма, чи то Канава, чи Віфлеєм, чи Бедлам… Але всі-всі вони врятувались! І цікаво — й чи випадково? — що верховоду розпоясаних поясан звати Інарос, а це в метатезі дає росІна(нт), і цим ніби потверджується припущення Фреда Джонсона: Інарос — маріонетка, чи то «їздова тварина» таємно-справжнього Вождя Інсургентів, і це припущення потверджується натяком наприкінці книги... І чи не збожеволіла богиня помсти Немезида, якщо руками ошалілих бунтарів кинула на Землю три астероїди, аби знищити цю колиску й годувальницю всього людства?

Бенові Куку — вже без нього

Пролог. Філіп

Ці дві верфі-близнючки стояли поруч на тій півкулі Каллісто, котра відвернулася, і то навіки, геть від батечка свого, Юпітера. А де ж Сонце? Воно було — але просто блищало, мов зірка, хай і найяскравіша, посеред нескінченної ночі, й куди яскравішою за нього плямою мерехтів широкий рукав Молочного Шляху. По краях тих двох кратерів яріли сліпучі світла робочих ліхтарів, осяваючи будівлі, конвеєри, риштування. Понад реголіт кам’яної пилюги й криги виклично стирчали ребра напівзмонтованих кораблів. Дві верфі: одна цивільного, а друга — військово-космічного флотів, одна — власність Землі, а друга — Марса. Обидві перебували під захистом антиметеорних рейкотронів, обидві призначені були для будування та лагодження суден, покликаних занести людство до нових світів, що містилися ген за кільцями, — хай-но лише скінчиться ота драчка на Ілусі.

Одначе обом їм і не снилося, які вже спіткали їх біди.

Філіп поковзом рушив уперед, ведучи за собою команду. Вмонтовані в костюми прожектори освітлювали дорогу поміж керамічних плит, уже таких поцюканих, що ані сантиметра квадратного не зосталось, аби відбити хоч промінчик. Навіть дисплей угорі був такий затуманений, що чи хто й розгледить, які ж він там показує вісті. У вуха Філіпові влітали якісь голоси: куди котрий корабель, новини безпекової служби, балачки приватних осіб — але все те він сприймав пасивно. Слухати слухав, а не озивався ні до кого. Розряджений лазерний цілевказівник просто теліпався в нього за плечима. Він та його команда були тінями поміж тіней. Таймер, видимий у лівій частині його поля зору, блякло висвічував відлік часу: це вже понад п’ятнадцять хвилин спливло. Долонею правиці Філіп поплескував повітря, лише ледь густіше за вакуум, а поясанською говіркою цей жест означав, що треба посуватися вперед поволі. То так і рухалася його команда: обабіч і позад нього.

Високо над ними — й так далеко, що годі розгледіти, — перемовлялися марсіянські військові кораблі, що охороняли свою корабельню: професійно-уривчасті перегуки. Того їхнього військово-космічного флоту було тут негусто: крутилося на орбіті начебто два кораблі. А чи й хоч два? Можливо, десь у тій чорноті ховалися й ще якісь їхні посудини, стиснувши своє дуже інфрачервоне випромінювання до такого мінімуму, аби не засікли радари. Хай і можливо, але малоймовірно було це. А життя, як казав Філіпів батечко, ризикова штука.

Чотирнадцять хвилин і тридцять секунд. Поруч основного таймера з’явилися ще два часолічильники: один із сорокап’ятисекундним відліком, а другий — із двохвилинним.

— Транспортний кораблю «Френк Айкен»! Ви можете причалити: шлях вільний!

— Ваше повідомлення отримано, «Карсоне Лі»! — прозвучала знайома буркотливість Сіна. У цих словах Філіп розчув навіть усмішку старого поясанина, яким був Сін. — А чи добре тямлять ваші друзяки, що це ми чіпаємо їхнє дитятко?

Десь там угорі «Френк Айкен» значив ті марсіянські кораблі нешкідливими своїми лазерами, які працювали на тій самій частоті, що й той за Філіповим плечем. Коли обізвався марсіянський офіцер-зв’язківець, голос його не виказав ані тіні страху.

— А ми вам не сплатимо тією ж самою монетою, «Френку Айкене». Будьте ласкаві