Читаем онлайн «П’ятий слон» 2 cтраница

та хлопці допомагають.

Все Дерев’янський почухав носа.

— От про щось схоже я б і хотів з тобою переговорити, Фреде, — сказав він.

— Без проблем, Весю.

— Я знайшов у себе під рестораном щось дуже дивне, Фреде.

Сержант Колон завернув за ріг слідом за здорованем. Фред зазвичай полюбляв товариство Веся, бо поруч із ним скидався на стрункого. Все Дерев’янський був з тих людей, яких заносять до атласів зоряного неба, бо вони впливають на орбіту дрібних планет. Брук у нього під ногами йшов тріщинами.

В одному тілі він поєднував найкращого кухаря і найпожадливішого їдця Анк-Морпорка — і ще багато вільного місця лишалося; такі люди зазвичай бувають послані на землю з картоплянопюревих небес. Сержант Колон не пригадував справжнього імені Веся; його прізвисько було направду народне, адже, хто би не перестрів цього велета на вулиці, ніхто не вірив, що це все — Дерев’янський.

На Брод-Вей стояв великий віз. Решта руху загальмувала, намагаючись його обминути.

— Опівдні до мене доставляють м’ясо, Фреде, і ось коли візник вийшов… — Все Дерев’янський тицьнув у чималу трикутну конструкцію, яку хтось почепив на колесо воза. Це був якийсь пристрій з дуба і сталі, неохайно пофарбований в жовте.

Фред обережно постукав по штукенції пальцем.

— Ок, тепер я розумію, у чому твоя проблема, — сказав він. — Отже, як довго твій візник був усередині?

— Як сказати. Я нагодував його обідом…

— А в тебе дуже смачні обіди, Весю, я завжди кажу. Яка сьогодні була страва дня?

— Краяний стейк у сметанному соусі з куляшем, а на десерт — проказова меренга, — відповів Все Дерев’янський.

На мить запала тиша — обидва уявляли собі цей бенкет. Фред Колон зітхнув.

— Куляш з маслом?

— Не ображай мене — чи ти справді думаєш, що я би про нього забув?

— За таким обідом можна довгенько просидіти, — зауважив Фред. — Халепа в тому, Весю, що патрицій дуже злоститься на вози, які стоять на вулиці довше десяти хвилин. Як на нього, це щось на кшталт злочину.

— З’їсти один з моїх обідів за десять хвилин — це не злочин, Фреде, це трагедія, — відказав Весь. — Тут пише «Міська варта — 15$ за зняття». Це виторг за кілька днів, Фреде.

— Річ у тім, — відказав Фред Колон, — що це ж усе в документах, розумієш? Я не можу отак взяти і їх викинути. Якби ж то я міг. Усі ті талони пришпилені в моєму кабінеті. Якби я був головою Варти, тоді звісно… але в мене руки зв’язані, розумієш…

Двоє чоловіків стояли трохи на відстані один від одного, обидва тримали руки в кишенях і на позір не звертали уваги на співрозмовника. Сержант Колон заходився насвистувати собі під ніс.

— Я дещо чув, — обережно зауважив Все. — Люди гадають, що офіціянти не мають вух.

— Я багато що чую, Весю, — відказав Колон, брязкаючи дрібними монетками в кишені.

Обидва ще трохи пороздивлялися небо.

— Може так статися, що в мене лишилося трохи медового морозива зі вчора…

Сержант Колон перевів погляд з неба на віз.

— Дивіться, пане Дерев’янський, — зі щирим здивуванням вигукнув він. — Якийсь повний кретин почепив вам на колесо якийсь затискач! Ну, ми скоро це владнаємо.

Колон витяг з-за пояса пару круглих, пофарбованих у біле лопаток і посигналив до семафорної вежі на штабі Варти, що визирала з-за даху старої лимонадної фабрики. Дочекавшись відповіді від ґарґуйлі на посту, Колон хвацько і натхненно зобразив людину з задубілими руками, що грає дві партії в настільний теніс одночасно.

— Команда надійде вже незабаром — он, дивись…

Трохи далі дорогою пара тролів старанно затискали колесо воза з сіном. За хвилину чи дві один із них кинув погляд на штаб Варти, штурхонув свого колегу, видобув свої лопатки і, з меншим ентузіазмом, ніж сержант Колон до нього, але і собі відправив сигнал. Коли відповідь надійшла, тролі роззирнулися, помітили Колона і вайлувато рушили в його бік.

— Та-да! — гордовито виголосив Колон.

— Неймовірно, всі ці нові технології, — Все Дерев’янський був у захваті. — А вони ж були звідси ярдів за сорок, чи то пак п’ятдесят?

— Саме так, Весю. За старих часів мені довелося б свистіти. А тепер вони вже знають, що це я їх викликав.

— А інакше довелося б їм подивитися у твоєму напрямку, — докинув Дерев’янський.

— Ну, так, — Колон гостро усвідомив, що це аж ніяк не найяскравіший промінець на світанку нової ери комунікацій. — Звісно, все відпрацювало б так само, якби вони були за кілька вулиць звідси. Ба більше, навіть на іншому боці міста. А якби я наказав ґарґуйлі, як це в нас кажуть, «закинути» виклик на «велета» — вежу на Кургані, то вони б за лічені хвилини отримали його аж у Сто Латі, розумієш?

— А це двадцять миль.

— Мінімум.

— Вражає, Фреде.

— Час не стоїть на місці, Весю, — сказав Колон. Тим часом тролі вже дошкандибали до них.

— Констеблю Сланець, хто наказав вам затиснути віз мого друга? — спитав сержант.

— Ну, сержанте, цього ранку ви сказали, що мус нам затискати кожний…

— Тільки не цей, — урвав його