Домонтович В (Віктор Петров).

UA
Віктор Платонович Петров, писав також під псевдонімами В. Домонтович, Віктор Бер (*10 жовтня 1894, Катеринослав — † 8 червня 1969, Київ) — український письменник, літературний критик, археолог та етнограф.
* * *
Ця людина мала щонайменше три імені. Художню прозу підписувала «В. Домонтович», філософські есеї — «Віктор Бер». Під науковими розвідками — літературознавчими, етнографічними, археологічними — ставила власне прізвище: Віктор Петров.
Народжений у Катеринославі, Петров був одним із небагатьох суто «міських» українських письменників — навіть з походження. Навчання в Київському університеті (1913—1918) звело його з майбутніми неокласиками — Филиповичем, Зеровим, Рильським. Як учень академіка Лободи він з 1927 року перебрав керівництво Етнографічною комісією ВУАН. Під час погрому 1930-х мусив публічно каятися — але долі більшості колег-неокласиків уникнув. У війну — редагував журнал «Український засів» в окупованому Харкові. По війні викладав у мюнхенських Українському вільному університеті та Богословській академії. Написав приголомшливу за силою книгу «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору». Був одним із найяскравіших діячів Мистецького українського руху (МУР).
У 1949 році загадково зник — і частина еміграції вважала: Петрова вбили бандерівці. Однак згодом його ім'я промайнуло у виданому в Москві покажчику археологів СРСР. Останні роки Петров прожив у Києві. Взяв участь у підготовці «Вибраного» Миколи Зерова (1966) і одружився з удовою Зерова Софією (трагічний і зворушливий роман із цією жінкою тривав від кінця 1920-х). Був нагороджений військовим орденом і похований з почестями на Лук'янівському кладовищі. В чому полягала місія Петрова як радянського розвідника — досі невідомо.
Літературний дебют письменника — роман «Дівчина з ведмедиком» — датовано 1928 роком. Далі з'явилися «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930). Потім — тривале мовчання. Романи «Без ґрунту» і «Доктор Серафікус», численні блискучі есеї та оповідання, спогади про неокласиків «Болотяна Лукроза» — надруковані вже у війну, або по війні. І до читача в Україні прийшли, відтак, зі спізненням у майже п'ять десятиліть.
Соломія Павличко колись написала: «Петров залишається загадкою, ребусом, своєрідним сфінксом чи навіть Мефістофелем української культури. Те ж саме можна сказати про Домонтовича — його літературну креатуру. Мало не кожний Домонтовичів рядок містить парадокс, виклик, провокацію». І це — правда. Як правда й те, що маємо в особі Домонтовича одного з найбільших письменників-модерністів, після якого писати «як Мирний і Нечуй» було вже неможливо.
© Максим Стріха, літературознавець, перекладач (Київ)
Джерело: Українська мала проза ХХ століття. Антологія / Упорядник В. Агеєва. — К.: Факт, 2007. — 1512 с.
Є стаття у Вікіпедії.

RU
Виктор Платонович Петров, писал также под псевдонимами В. Домонтович, Виктор Бер (*10 октября 1894, Екатеринослав — † 8 июня 1969, Киев) — украинский писатель, литературный критик, археолог и этнограф.
* * *
У этого человека было по крайней мере три имени. Художественную прозу подписывал «В. Домонтович», философские эссе — «Виктор Бер». Под научными изысканиями — литературоведческими, этнографическими, археологическими — ставил собственную фамилию: Виктор Петров.
Рожденный в Екатеринославе, Петров был одним из немногих чисто «городских» украинских писателей — даже по происхождению. Обучение в Киевском университете (1913—1918) свело его с будущими неоклассиками — Филиповичем, Зеровым, Рыльським. Как ученик академика Лободы он с 1927 года унаследовал руководство Этнографической комиссией ВУАН. Во время погрома 1930-х пришлось публично каяться — но судьбы большинства коллег-неоклассиков избежал. Во время войны — редактировал журнал «Український засів» в оккупированном Харькове. После войны преподавал в мюнхенских Украинском вольном университете и Богословской академии. Написал ошеломительную по своей силе книгу «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору». Был одним из самых ярких деятелей МУР — Мистецького українського руху (Художественного украинского движения).
В 1949 году загадочно исчез — и часть эмиграции считала: Петрова убили бандеровцы. Но позже его имя промелькнуло в изданном в Москве указателе археологов СССР. Последние годы Петров прожил в Киеве. Принял участие в подготовке «Избранного» Мыколы Зерова (1966) и женился на вдове Зерова Софии (трагический и трогательный роман с этой женщиной длился с конца 1920-х). Был награжден воинским орденом и похоронен с почестями на Лукьяновском кладбище. В чем заключалась миссия Петрова как советского разведчика — до сих пор неизвестно.
Литературный дебют писателя — роман «Дівчина з ведмедиком» — датирован 1928 годом. Дальше появились «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930). Затем — длительное молчание. Романы «Без ґрунту» і «Доктор Серафікус», многочисленные блестящие эссе и рассказы, воспоминания о неоклассиках «Болотяна Лукроза» — напечатаны уже во время войны, или после войны. И к читателю в Украине пришли, и того более, с опозданием в почти пять десятилетий.
Соломия Павлычко когда-то написала: «Петров остается загадкой, ребусом, своеобразным сфинксом или даже Мефистофелем украинской культуры. То же можно сказать о Домонтовиче — его литературной креатуре. Едва ли не каждая Домонтовичевская строка содержит парадокс, вызов, провокацию». И это — правда. Как правда и то, что мы имеем в лице Домонтовича одного из крупнейших писателей-модернистов, после которого писать «как Мирный или Нечуй» было уже невозможно.
© Максим Стриха, литературовед, переводчик (Киев)
Источник: Українська мала проза ХХ століття. Антологія / Упорядник В. Агеєва. — К.: Факт, 2007. — 1512 с.