Читаем онлайн «Штукарі» 3 cтраница

проїхало на коліщатках аж до другої стіни.

Пан Бурган кивнув на останню картину:

— А оце, дивіться, наш син назвав «Зимовий настрій». Коли він малював цю картину, то роззувся, закасав штани й дивився на неї, цілу годину вистоявши в холодному ручаї, хоча був січень місяць…

— Негідники, — сказала пані Бурганова і злізла зі стільця.

Запала гнітюча тиша.

Пані Бурганова перетягла ліжко через усю кухню на місце.

— Гарні картини і дуже зворушливі, — сказав я, — але для чого Їрка то взуває на розмір менші черевики, то заганяє собі в п'яту гвіздок, то стоїть босий у крижаній воді?

Їрка аж палав, опустивши очі додолу.

— Розумієте, — сказав пан Бурган, син не вчився в академіях… отож брак освіти компенсує сильним переживанням… Ми запросили вас для того… нам би хотілося знати, чи зміг би наш син уступити до академії в Празі…

— Їрко, — спитав я, — ти всі оці пейзажі малював на пленері? Звідки такі чудові барви? Де ти їх підгледів? Як тобі щастить отак поєднати синє з червоним? Імпресіоністи не стидалися б за отакі барви. Куди ходиш на етюди?

Пан Бурган відхилив фіранку, з якої посипався цементовий пил.

— Дивіться! — заволав він. — Бачите оці барви? Майже всі картини, що висять отут на кухні, він малював у наших краях. Ви тільки подивіться, як тут усе палає барвами!

Пан Бурган тримав фіранку, а я дивився разом з ним на пейзаж, який був напрочуд сірим, наче стадо старих слонів. Тільки-но щось поворухнеться — відразу здіймає хмару цементового пилу. Я дивився на сіре поле люцерни: трактор тяг косарку, за нею слалися сірі шлейфи. Сіра курява тяглася за бричкою на шляху. За шляхом стояв довгий віз, на який чолов'яга накладав снопи жита; щоразу, беручи сніп, він неначе підпалював його, бо з того снопа зроджувалося повісмо куряви, схожої на дим.

— Бачите ці барви? — трусив пан Бурган серпом.

На галявину вийшов ще один солдат, зірвав чеку й пошпурив гранату.

Бронзове ліжко знову від'їхало.

Пані Бурганова вперше змовчала.

— Негідники, — сказав я.

Вона поклала свою руку на мою, одна повіка в неї обвисла, наче оладок, і жінка по-материнському почала мене наставляти:

— Вам не можна, пане, вам — ніяк не можна. Лаяти можемо тільки ми… тут. Але ми не лаємо, тільки відводимо душу. Це така гра. Адже це наші солдати. Це те саме, пане, наче вони в нас удома. В сім'ї також можна дещо собі дозволити. Тільки члени сім'ї, тільки між собою. Більше ніхто. З нашого тата можемо кепкувати лише Їрка та я, більше ніхто… Ну, то як ви вважаєте? Може наш син їхати до Праги? Чи зробить він там щось для чеського малярства?

Пані Бурганова подивилася на мене допитливими очима, що були здатні побачити в глибинах моєї душі навіть крихітку сумніву.

— Прага — це акушерські ножиці, — сказав я й опустив очі долу, — оці картини — це не ескізи, а справжнє мистецтво. Думаю, Їрці варто вирушити за славою…

— Побачимо, — сказала пані Бурганова.

Пан Бурган відчинив двері до кімнати.

— Наш син ще й скульптор, бачите? — запросив він мене туди й серпом постукав по гіпсовій скульптурі з могутніми м'язами.

— Це «Бівой^[1] без кабана», — сказав він.

— Колосально! Оце біцепси! — вигукнув я. — Їрко, друже, хто тобі правив за натурщика? Якийсь штангіст чи боксер важкої категорії?

Їрка дивився в підлогу й палав.

— Ні штангіст, ані боксер важкої категорії, — сказав пан Бурган, — а я! — І він кивнув на себе серпом.

— Ви?

— Я! — радів дрібнотілий господар. — Наш син усе домислює. Наш син, побачивши, як капає вода з крана, бере олівець і малює Ніагару. Коли вколить пальця, уже йде питати, скільки коштує похорон за найвищим розрядом. Мінімальні враження — максимальні наслідки, — додав пан Бурган і закліпав оченятами.

— Пане Бурган, ви щаслива людина, — сказав я.

— Так я ж із Вршовиць! — вигукнув він і почухав серпом потилицю. — Ви ніколи не бачили «Троїла і Кресіду» Шекспіра? Чверть століття тому я працював статистом у театрі на Виноградах — і саме в цій виставі. У п'ятій дії режисерові знадобилися на сцені дві гарні оголені скульптури. Одну зображував я, покритий бронзою, а другу — одна дівчина. Отож ми на кожній виставі нерухомо вилежували під прожекторами цілу дію, згори на нас дивилася гальорка, головним чином на дівчину… А потім, коли «Троїл і Кресіда» перестала йти, я попросив руки в тієї голої, покритої бронзою дівчини, вона згодилась… і ми вже чверть століття разом.

— Оце та покрита бронзою скульптура? — спитав я, глянувши на господиню.

Пан Бурган посміхнувся й кивнув.

— Упустимо трошки чистого повітря? — озвалась пані Бурганова.

Цементовий пил почав осідати на килим.

— Якщо вирішите заспокоїти розхитані нерви, — сказала пані Бурганова, — то приїздіть до нас хоч на цілий тиждень.

— А гранати завжди кидають? — поцікавився я.

— Ні, — сказала пані й дістала з шафи пилосос, — тільки з понеділка по суботу й тільки з десятої до третьої. А в неділю дуже сумно. Тоді в нас тут така