Читаем онлайн «На кленовім мості» 3 cтраница
- 12345 . . . последняя (36) »
стихає,
Відболює і завмирає,
Хоч і душа щемить, щемить...
Пишу листи і посилаю,
А відповідей не чекаю
І не діждуся — добре знаю,
А так душа болить...
Та не стогну, і не зітхаю —
Терплю. Не нарікаю.
У чистоту небес пірнаю.
Молюся Богу. Треба жить!
Страхи
Боїшся ницості?
Чи може, старості?
Душі самотності?
Чи це вже сталося?
Я не питаюся:
Сама живу —
Остерігаюся.
Хоч важко йти,
Не спотикаюся,
І часом падаю, та піднімаюся.
Бувають промахи —
Не оглядаюся.
Боюся ницості,
Боюсь нещирості,
Пустопорожності
У пору зрілості.
«Чигирине, Чигирине...»
Т. Шевченко
Я повернулась в Чигирин,
І вулиці струмлять у синь,
І Тясмин береги купає...
Забуті голоси лунають,
Вчуваються, як і знайомі кроки,
А ти стоїш, старий, нівроку...
Мій добрий, сивий Чигирин,
Де вулиці струмлять у синь,
Де час, здається, зупинивсь:
Буденно й тихо, як колись...
Коли ж твоя настане днина?
Чигирине, Чигирине...
З народних мотивів
Наздогнала літа свої на кленовім мості:
— Вернись, літо, вернись, осінь, до мене у гості!
Заплакала осінь гірко важкою сльозою,
Затужило й собі літо, обнявшись зі мною.
— Не вернемось, голубонько, бо так не буває:
З цього мосту кленового літа не вертають.
З цього мосту кленового — у вирій дорога.
Вертай сама, не барися, вертайся, небого.
Рано тобі до вирію, не треба спішити,
Маєш справ іще багато, — не всю росу спито,
Ту, що Богом дарована, що тобі відлита.
... На кленовім мості літа доганяла
Не вернулись. Промайнули —
Знать, погордували...
В дорозі
Щоразу енергетика столітніх сосон
Мене рятує від безсилля і тривоги.
І хоч снує октави сива осінь,
Ще струменить бадьорістю моя дорога,
А серце ще відгукується щемом
І на красу, і на буденність,
Людські тривоги й щиру доброту.
Даровано мені дорогу непросту.
Її торую мовчки, пружним кроком:
Не спотикнутись би, не впасти ненароком!
З давнього
Недодружила й недолюбила...
У спогадах гірких розворушила,
Розвішала на сонечку сушити
Колись сльозами все те перемите...
А потім — склала в схови цементові,
Щоб і не згадувать ніде й ніколи,
І лати ковані тоді ж наділа,
Забралом очі і лице закрила,
Все заховала, з думки віддалила...
І треба ж — знов розворушила!
Лесі
Мережане вікно
У світ, у ніч,
У спогади, у вічність,
І рама темна,
Неначе сум душі...
І музика дерев,
І сльози вкрадені
У тиші,
Що так застигла,
Неначе сум душі.
Опало листя,
Заміліла річка,
Неспокій болем
Тисне на виски,
Неначе сум душі.
Калини кетяг
До руки торкнувся,
Сльоза упала,
Чиста і пекуча, —
Утаємничена,
Неначе сум душі...
Осінній триптих
І
Золотоосінь налетіла —
Щедрозлотом все укрила,
Щедро, щедро, срібнокрила...
Тихо сум стікає сивий,
Зажурилось небо синє.
У душі —мінор осінній:
Плаче, плаче морок сірий.
Осінь все чогось чекала:
Щедро злото дарувала,
Мене кликала — шукала...
Злото інеєм укрилось,
У світанках затаїлось,
А в душі звучить піано:
— Рано тобі, зимо, рано...
II
Листопадовий сум,
Листопадовий плач,
Листопадове небо осіннє...
Я тебе не знайду,
Не знайду, не побачу, —
Не зустріну тебе, не зустріну...
Чи ти мене знайшов,
Чи я тебе зустріла?
Спасибі за любов,
За вічне розуміння...
Вклонився і пішов,
І зник у сивій млі,
Ні слова ти мені,
Ні слова не промовив...
В листопадовий час
Забрідає життя,
І зринає то згадка, то слово.
Листопадовий сум,
Листопадовий вальс,
Листопадова даль непрозора...
- 12345 . . . последняя (36) »