Читаем онлайн «Вибране» 6 cтраница
Сузір’я бігли за Чумацьким возом,
а ми пливли в чумацькому човні.
«Удруге кульбаба в долині пророста,..»
Удруге кульбаба в долині пророста,
шпориш удруге попри стежку пружиться,
і молодіє в жовтих пелюстках
прижухлий очерет.
Ще й горобці беруться
переспівати спокій і журу
і тишу ковилево-полинову.
Прокільчилося молодими врунами
осіннє поле — зеленіє знову.
Тебе ж нема. Була ти — і нема.
І вдруге не пройдеш новими травами:
на окрайсвіті бродиш під вітрами,
під чорними вітрами чотирма.
«Хрещатиком вечірнім під неоновим...»
Хрещатиком вечірнім під неоновим
блідавим світлом, у суху поземку
ти плинеш, таємнича незнайомко
із Блока — в вечір, ніби в синій сон.
Сповита мороком, загорнена у норку,
ти висвітлила темінь і дорогу,
мов лижниця, що донесла з Говерли
тривожний запах снігу і зірок.
Чужа розмовам, юрбам і рекламам,
поміж сирен, гудків автомобілів
несеш крізь гамір вулиць і проспектів
свою солону і гірку красу.
Так спроквола у мерехтливий вечір,
в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,
охрипне сніг у тебе під ногами
під владним деспотичним каблуком.
І перед диктатурою краси
відступляться потворні диктатури,
одну-єдину і високу владу
утверджуєш ти образом своїм.
Ти словом і мовчанкою — караєш,
байдужістю холодною — караєш,
ти спокоєм і кроками — караєш,
морозом — теж, і віхолою — теж.
Але неправота твоя — красива,
твої покари — горді і красиві,
Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,
бо ти в цей світ державити прийшла.
«З обличчям першокласниці-школярки,..»
З обличчям першокласниці-школярки,
що перед цілим світом завинила
дитинячою чистотою зору
і немічністю власної цноти —
такою, щойно вийшовши з трамваю,
ти гамірну проходиш автостраду,
спустивши долу очі наполохані
і несучи торбинку, як портфель.
Двійним, трійним рятована видінням,
покорою рятуючись од лиха,
ти знаєш: шлях існує для дорослих,
а для дітей — вузенький пішохід.
Двоїться гуркіт і бордюр двоїться,
і ця відчута раптом кривоокість
тобі віщує ночі неспокійні,
(ти звістки ждеш в важкім передчутті)
і перший поклик долі озоветься
таким жалінням довгим, що намарне
себе переконати: все, як треба,
і все, як у дорослих, буде в нас.
І добрістю рятована й терпінням,
збагнеш нарешті: доля милосердна
до того, хто через подвійну раму
на неї подивляє тайкома.
«Гарноброва, пожежностанна,..»
Гарноброва, пожежностанна,
снами вимріяна і трачена,
зголоднілим поглядом спалена,
непокірна, нічна і лячна.
Як твоє розпросторилось тіло!
Як прозріло мені в імлі!
Десь на всій на великій землі —
тільки й того: довічне диво
твого голосу, губ, очей,
губ твоїх голубливе гудиння.
В небі місяць стоїть, як шельвах,
стереже нам святешні будні.
Криво усмішка гасне десь,
сновигаючи, як сновида.
Вже заходить на ранок в день,
в заціловане підборіддя,
в хаос ліній твоїх німих,
ув осліплений сполох пальців.
Хлюпостаємося у щасті,
загубивши годинам лік.
П’єм як з корця. Ненатла ніч
проминає зачадним щемом,
лиш не щезни — благаю. Ще нам
сон-трава зацвіте в вікні.
«І не те, щоб жити — більше...»
В. Попелюх
І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!
І не те, щоб знову — «з Богом!»
І не те, щоб — «чорту в зуби!»
Ні. Не те. А тихо-тихо:
ані пестощів, ні ласк.
Тільки б так: вона — як щогла,
в ріст Великої Дзвіниці
(велич гнітиться доземно,
ниць сягає до небес).
Не дзвонар ти. І не Шедель,
а відвідувач, закоха-
ний. Не говори — по вуха:
геть поверх людських голів...
Це — любов. Вона, як жінка
крутостегна. Це — початок
твій. Це вечір. Смерк