Читаем онлайн «Вибране» 7 cтраница
ласкавий.
Це перерва, як прорив.
І не те, щоб більше — (жити б!)
І не те, щоб жити — (більше!)
...до віків і після віку —
перемрієш — тільки й того.
Пісенька для В.
На нашій молодій воді
тепер ані човна.
Чадіють пасма молоді —
то бариться весна.
Ще герметичний стогін верб
не влився в жили віт,
а вже пожовклий стовбур стерп,
глухий, як динаміт.
Як закорковане вино,
беріз шумує сік,
він чує небо, ніби дно,
а землю — гирлом рік.
Іще на ранньому лужку
не кільчиться моріг
(був виплів стежечку витку,
а душ — не поберіг
рахманно пагорбами ріль
води — рахманно — вис
малий метелик, наче біль
малий на крилах ніс —
рахманно — пагорбами ріль
він ріс і даленів...
Під ятаган татарських зіль
сумний наш човен плив
і — переспраглий носорог —
біг місяць молодий.
Він плеса бив — торох-торох!
аби добуть води).
На чорній молодій воді —
ані тобі човна.
Лиш миче пасмуги руді
задумана весна.
Проводи
Зима, і сніг, і соловей
співає — підпадьом,
благаю — геть з-перед очей:
реве аеродром.
Вже, збожеволілий циклоп,—
кліпає літак
і — цілить в лоб, і — цілить в лоб.
Га, так його перетак!
Раптово крила відросли —
і вже. І немає крил,
і тільки гурмом басалиг
шаліє суходіл.
Га, так і так! І так і так,
і так його перетак!
В долоні падає літак,
маленький гарячий птах.
Розлукозустріче і не-
пусти і зупини,
і вже навіки поверни —
бодай мене — мені!
«Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?..»
Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?
Не можеш вибачити? Клянеш?
Не можеш вивіритись розлуці?
Серцю — довіритися?
Мовчиш, як покинена вагітна?
Мовчиш, як бомба? Мовчиш?
Думаєш — од чекання розтрісну?
Думаєш — збожеволію?
Надаремне, любов моя.
Надаремне, тюрмо моя.
Надаремне все, зненавидо.
Надаремне, кохана.
Я тебе не сльозою — ждатиму.
Я тебе кулаками — ждатиму.
Кулаками — у глупу поніч,
кулаками — в подушку.
Не пиши. Не відповідай.
Проклинаю. Цілую. Мовчки.
Задушився чеканням — мовчки.
Кулаками — в подушку.
«Скорбний хорал за стіною:..»
Скорбний хорал за стіною:
діти розплакались.
За вікном ластівки
точать вечора ультрамарин,
поспішаючи, поки дощ
землю не змочить.
Темні фіранки на вікнах,
мов крила благої темряви,
спущено. По кутках
принишкло чекання.
Ти, мабуть, прийшла з роботи,
вечеряєш нашвидку,
кудись поспішаєш в гості?
До мене приходь.
Я ждатиму.
Тільки приходь.
«Вона заслухана у себе,..»
Вона заслухана у себе,
їй чути порухи дитини,
а хиже сонце ополудне
і небо жити не дають.
Розважно пляжників минає
і попід верби крайбережні
вона спускається в долину,
де тінь і легіт і трава.
Там, горілиць упавши долу,
вона відчує, як тріпоче
земля — вимогливо і ніжно —
заслухана у височінь.
Ти чуєш тріск в високих зорях?
їм треба поміняти кола:
в свічаді світної любові
нова вже родиться зоря,
коли ти, губи закусивши,
відчуєш, як земля натужно
тебе обляже, бо тобою
ридає з радістю в очах.
«Бідне серце!..»
Бідне серце!
Як воно дико б’ється
на останньому перегоні
між Ясинуватою і Донецьком!
Як воно перераховує оглухлі стики!
А коли побачиш трамвай,
цього пустограку — хлопчиська,
що проноситься
між «Передачею» і «Главснабом»
(пригадаєш болітце попід мостом,
де в воді — жовтувата зелень,
там ти бачив колись
п’яного біля насипу,
веселого п’яного,
що спав, захопивши в обійми сітку
із півлітрою, хлібом і оселедцем),
то