Читаем онлайн «Порожнє небо»
- 123 . . . последняя (121) »
Радек Рак Порожнє небо
Упорядник серії Володимир Арєнєв
Редактор Лариса Жупанська
Художній редактор Оксана Баратинська
Відповідальний редактор Олексій Жупанський
Copyright © Radek Rak Copyright © Powergraph Перекладено за виданнями: Radek Rak. Puste niebo. Powergraph, 2016. Radek Rak. Powołanie Iwana Mrowli // Fantastyka — Wydanie Specjalne 2 (43) 2014. Ілюстрація на обкладинці — Igor Myszkiewicz. © Видавництво Жупанського; C. Легеза, переклад; О. Баратинська, художнє оформлення, 2021.
Покликання Івана Мровлі
Мусимо вже йти (…). Господи, як швидко тут темнішає.Даніло Кіш[1]
Людина стільки разів убита, і мусить далі жити.Вєслав Мишлівський[2]
1. Перший кінець світу
Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця. Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя. Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо. Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся. Поки Іван стояв отак і дивився, вогонь і залізні чудовиська почали наближатися й наближатися, щезали нові поселення, гинули нові люди; вже третину неба затягнуло масним димом. Де проходив вогонь, там залишався лише попіл і трупи: зчорнілі, з викривленими кінцівками, без надії споглядаючи у вогняне небо. Ще далі світ коцюбився, осипався та осувався в небуття. Іван, репетуючи, кинувся бігти протилежним схилом узгір’я до села: — Війна! Війна-а-а-а!!! Опритомнів лише тоді, коли тверда батьківська рука знову привела його на верхівку. Раптом зрозумів, що з ними багато людей і що всі насмішкувато дивляться на нього. Старий Сємьон Мровля підвів його сукатою рукою до північного виднокраю, збористого та блакитного, як завжди. — Скажи мені, сине: чи сі видіт, де на півночі війна? — запитав спокійно, твердо та кам’яно. Іван лише похитав головою, із ротом роззявленим, наче в дурника. — А на сході? Чи сі видіт? — Ніт, неньо. — На заході сі видіт? — Не видіт сі. — То, може, на полудені? — Сємьон махнув рукою в бік селища. Іван знову відповів заперечливо. Сємьон покивав головою та влупив йому в писок, раз із правого боку, раз із лівого, аж у хлопчини дзенькнуло в довбешці. — Війна — то страшна річ, і багато хто тут її пам’ятає, — буркнув до сина з-під стріхи вусидел так, аби ніхто не почув. — З голоду, смерті та війни — не жартуй ніколи. Коли стало зрозумілим, що Сємьон сина більше не лупцюватиме, мужики та баби розійшлися по своїх справах. На верхівці залишилися лише Іван та два гнідки, як і перед тим, наче нічого й не сталося. Хлопець боязко споглядав на те місце, де вал гір торкався неба; але узгір’я спали, спало небо, спала стара гора Цергова[3] із потрійним лісистим хребтом. Неспокій поступово злущувався з Івана, і хлопець подумав, що йому, напевне, все те наснилося чи примарилося. Але тоді блакить на підхмар’ї зморщилася, і з пустки неба почав спокійно сходити ксьондз Максим Сандович. Ореол навколо його скроні пульсував живим полум’ям, під чорною бородою криваво виблискував ламаний церковний хрест[4]. — Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний? — Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися. Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.- 123 . . . последняя (121) »