Читаем онлайн «П’ятий слон»

П’ятий слон. Террі Пратчетт

Величезна подяка Пітеру Блеклі за допомогу з ґномською оперою «Кривава Сокира і Залізний Молот»: твоя версія, здається, була значно кращою (і точно мала більше арій про золото).

Кажуть, що світ — плаский і лежить на спинах чотирьох слонів, які, своєю чергою, стоять на спині велетенської черепахи.

Кажуть, що ці слони такі величезні, що мають кістки з каменю і заліза, а нерви — з золота, для покращення сигналу на довгих дистанціях^[1].

Кажуть, що колись у давнину п’ятий слон з галасом і ревом пролетів крізь атмосферу тоді молодого світу і гепнувся на землю з такою силою, що розділилися континенти і здійнялися гори.

Ніхто, правду кажучи, не бачив на власні очі, як він гепнувся, що ставить цікаве філософське питання: коли мільйони тонн розлюченої слонятини каменем падають з неба, але ніхто цього не чує, чи можна — філософськи кажучи — стверджувати, що вона видає звуки?

А якщо ніхто не бачить, як гепнувся слон, то чи дійсно він гепнувся?

Іншими словами, чи це не просто дитяча оповідка, яка колись мала пояснювати цікаві природні феномени?

Що стосується ґномів, яким належить ця легенда і чиї копальні сягають значно глибше, ніж копальні всіх інших рас, то вони кажуть, що в ній є зерно істини.

Погожим днем, високо з Вівцескель можна було окинути поглядом всі долини внизу. Посеред літа спостерігач міг порахувати стовпи пилюки, які здіймали череди волів; воли брели зі швидкістю не більше двох миль на годину; кожна пара тягла за собою по два вози з чотирма тоннами кожен. Такі перевезення доправляли повільно, але, коли вже доправляли, то багато. До міст на узбережжі Округлого моря воли перевозили сировину, а подеколи ще людей, які вирушили у світ на пошуки щастя і, може, жменьки діамантів.

В гори вони привозили готові товари, рідкісні заокеанські цікавинки і людей, які дістали мудрості і шрамів.

Між караванами зазвичай пролягав день дороги. Вони перетворювали ландшафт на розгорнуту машину часу. Якщо погода стояла ясна, можна було побачити минулий вівторок.

Далеко в небі виблискували геліографи; це колони переблимувалися повідомленнями — про бандитів на шляху, про вантажі і ту найкращу таверну, де подавали подвійне яйце, потрійну картоплю і стейк, більший за тарілку під ним.

З возами подорожувало багато люду. Це було дешево, швидше, ніж пішки, і давало змогу дістатися місця призначення.

Дехто їхав задурно.

Один із візників мав клопіт зі своєю запряжкою. Вони були якісь полохливі. Це було б нормально в горах, де бозна-які дикі тварини могли сприйняти волів за дорожній ланч, але тут найнебезпечнішим хижаком була капуста.

За спиною у візника, у вузькому просторі поміж лісоматеріалу, щось спало.

Стояв звичайний день в Анк-Морпорку…

Сержант Колон балансував на хиткій драбині наприкінці Латунного мосту, чи не найжвавішої транспортної артерії міста. Однією рукою він чіплявся за високу жердину з коробкою на вершечку, а іншою тримав саморобну книжку з картинками перед шпариною на боці коробки.

— А це інший різновид воза, — сказав він. — Ясно?

— Т’к, — відповів тихий голосок зсередини коробки.

— До-обренько, — Колон, вочевидь, лишився задоволений відповіддю. Він кинув книгу і показав пальцем вздовж мосту.

— Отже, бачиш ці дві позначки, намальовані на бруківці?

— Т’к.

— І вони позначають…

— Якщо-віз-проїжджа-від-’ного-до’ншого-менш-як-за-хвилину-т’він-їде-зашвидко, — проторохтів голосок.

— Молодець. І тоді ти?..

— Малюю м’люнок.

— На якому буде видно?..

— Обличчя-в’дія-чи-номери-воза.

— А якщо це ніч, тоді?..

— В’імкну-с’ламандру-щоб-підсвітити…

— Молодець, Родні. І щодня хтось з нас забиратиме твої малюнки. Маєш все, що потрібно?

— Т’к.

— Що це таке, сержанте?

Колон подивився вниз у дуже велике, брунатне, задерте до нього обличчя, і всміхнувся.

— Добрий вечір, Весю, — Колон вже злізав, важко повисаючи на щаблях драбини. — До ваших послуг, пане Дерев’янський: сучасна міська інфраструктура. Варта нового міле… мілє… мілєніюму.

— Ну не знаю, Фреде, — Все Дерев’янський критично оглянув штукенцію. — Мені здається, міленіюм вартий куди більшого…

— Та не «варта чогось», а «Міська варта», Весю!

— А, точно.

— Як хтось тут зашвидко проїде — лорд Ветінарі вже зранку отримає його портрет. Іконографи не брешуть, Весю.

— Чиста правда, Фреде, — бо затупі.

— Розумієш, його світлість втомився від возів, що перевищують швидкість на мосту, тож попросив нас дати з цим раду. Я тепер Транспортний Голова, раптом ти не в курсі.

— Це добре, Фреде?

— Ну звісно, що добре! — палко вигукнув сержант Колон. — Тепер від мене залежить, чи не заб’ються… ем… артерії нашого міста, що призведе до повної зупинки торгівлі і загальної руїни. Найключовіша посада, можна сказати.

— І ти працюєш сам, так?

— Ну, здебільшого. Здебільшого. Звісно, капрал Ноббс