Владислав Івченко
Найкращий сищик імперії на Великій війні
Вступ
ірка пригодницької літератури Російської імперії, найкращий приватний детектив від Владивостока до Лодзі, Іван Карпович Підіпригора через підступи своїх впливових ворогів та заздрісників із Санкт-Петербурга потрапив під військово-польовий суд і ледь уникнув розстрілу. Багатьом не подобалася його слава, незалежність та багатство. Просто так знищити найкращого сищика імперії вороги не могли, бо спалахнув би скандал, та й на успіх у суді їм годі було сподіватися.
Але все змінила війна. Вона відволікла увагу суспільства, просякнутого ура-патріотичними настроями. Люди мріяли про швидкий розгром німчури та австріяків, про переможні паради у Берліні та Відні. Велика популярність Івана Карповича вже не діяла, бо людей значно більше цікавили новини з фронтів, а не детективи, а воєнний стан дозволяв обійтися без відкритого процесу й засудити Підіпригору за скороченою процедурою, що лише мавпувала правосуддя.
Лише мудрість та витримка Івана Карповича, допомога його друзів і подруг та неабияке везіння дали змогу сищику врятуватися від загибелі. Але задля порятунку він вимушений був оголосити, що піде добровольцем на фронт, хоч він і був проти війни, бо вважав, що цивілізовані християнські країни не мають спиратися у своїх суперечках на гармати та кулемети.
До того ж він уже почав сумніватися, чи так вже варто захищати улюблене Отєчество, Російську імперію, яку Іван Карпович дедалі менше відчував Батьківщиною. Та, на жаль, іншого виходу, крім як записатися в добровольці, в нього не було. Підіпригора повернувся додому, на рідний хутір Казбани, де чекали донька Моніка, кохана жінка Єлизавета Павлівна і кухарка Уляна Гаврилівна, й почав готуватися до відбуття на передову. Він мало сподівався повернутися живим, бо розумів, у які жорна лізе, але пообіцяв собі зробити все, щоб вижити й не дати перетворити себе на гарматне м’ясо вельможних ігор.
Клуб «Чорна троянда»
сидів у садку і дивився у зоряне небо. Спливали останні дні перед тим, як я мусив піти на війну. Від того дратувався, бо не хотілося мені на бійню. Закурив цигарку з пачки, яку завжди носив із собою, щоб розбалакувати людей. Затягнувся неприємним на смак димом, скривився, викинув цигарку, сплюнув. Сказав собі, що треба йти спати, бо від цих безсилих думок ніякої користі. Я нічого не міг змінити, став іграшкою в руках своїх ворогів. Вони кидали мене на фронт, я ж мусив вижити там. Ось і все.
Вже підвівся, коли почув удалині гуркіт двигуна. Спочатку навіть засумнівався, бо ж глупа ніч. Але гуркіт наближався, хтось їхав на хутір. Песики мої одразу почали бігати і гарчати, але не гавкали, бо я ж був із ними. Зітхнув, авто в такий час не віщувало нічого доброго. Я сидів надворі у спідньому, бо ж літо, спека. Зайшов до хати, швидко одягнувся. Ще з часу служби в охоронному відділенні звик, щоб весь одяг був складений біля ліжка, узяв револьвер і пішов сходами вниз.
— Хто там? — спитала Уляна Гаврилівна зі своєї кімнати біля кухні. Моя кухарка теж прокинулася.
— Зараз подивлюся, відпочивайте, — заспокоїв її й узяв гасову лампу з сірниками.
Вийшов надвір, втихомирив песиків, які почали-таки гавкати, — а голоси ж мали дебелі і лякали найзухваліших злодіїв. Авто зупинилося під двором, у хвіртку постукали.
— Хто там? — спитав я, тримаючи зброю напоготові.
— Доброї ночі, вибачте за пізній візит, я штабс-капітан Туляков, ад’ютант Великого князя Сергія Михайловича, — пролунав із темряви голос.
— Сергій Михайлович мусить прибути до Ромен за тиждень, із тим, щоб відправити мене та інших добровольців на фронт, — здивувався я.
— Його імператорська високість просить вас терміново прибути до Петрограда для розслідування одної надважливої справи, — сказав гість і запалив ліхтарик. Якщо людина збирається напасти вночі, вона не запалює ліхтарика.
Я відчинив хвіртку, побачив офіцера у формі.
— А чому так поспішаємо? — поцікавився я у гостя. — За тиждень я піду на службу і тоді вже можу розпочати розслідування.
— Справа така, що не можна чекати, — сказав офіцер. — Ось вам лист від
